— Ви знаєте, хто приїздить сюди в четвер?
— Ні, пане Сімонсене, — відповів Сіґмунд. — І гадки не маємо.
— Діана Мортенсен!
Хлопці вдали неймовірне здивування.
— Вперше таке чую, — сказав Сіґмунд.
— Оце так несподіванка, — промимрив Маркус і зашарівся.
— Так от, — вдоволено вів далі Монс. — Її привезуть з Форнебю на лімузині. В цьому готелі в ресторані «Фішланн» на її честь відбудеться прийом. Б’юся об заклад, тут аж кишітиме від журналістів.
— Авжеж, можна собі уявити, — сказав Сіґмунд.
Монс підморгнув Маркусові.
— Слухайте, хлопці, в мене з’явилася ідея.
— Цікаво, яка, — сказав Сіґмунд.
— Я ж обіцяв почастувати вас обідом у ресторані «Фішланн». Що як спробувати замовити столика на четвер?
— Блискуча ідея, — сказав Сіґмунд.
— Прекрасна, — промимрив Маркус.
Монс усміхнувся до нього.
— Якщо тобі пощастить, то, може, візьмеш у неї автографа. Хочеш, щоб пощастило?
— Хочу, — відповів Маркус. — Та вже як буде.
— Я зараз же замовлю столика, — сказав Монс. — Може ж, іще не всі зайняті.
— Ото буде жаль, — сказав Маркус і схрестив пальці — на знак того, щоб у ресторані не виявилося жодного місця.
Та його бажання не збулося. Ще був один вільний столик, який вони й замовили. Маркус заплющив очі. Якби тільки йому перестати думати, все було б гаразд. Але щоб перестати думати, треба не думати про те, щоб перестати думати, а те вкрай важко дається перед побаченням із тією, яка йому майже весь час не сходила з думки.
— Про що ти думаєш? — спитав Монс.
— Ні про що, — відповів Маркус.
— А чого це ти вирядився в костюм?
— Не знаю.
— Прибережи його на четвер, — сказав Монс. — Сьогодні ввечері ми підемо їсти піцу.
Цілий вечір Маркус намагався відкараскатися від усіх своїх думок. І Монс, і Сіґмунд були в прекрасному гуморі. Вони наминали піцу з паприкою, тож Маркус і собі старався не пасти задніх.
Наступного ранку Монс узяв напрокат причандалля для гри в гольф. Він хотів потренуватися махати палицею на даху готельного будинку. Маркус та Сіґмунд тим часом оглядали Гортен. Те, що дощ не вщухав, не грало ніякої ролі. Для справжнього гравця в гольф якась там мжичка не могла стати на заваді. У плащі та кепці гравця в гольф, позиченій у Сіґмунда, Монс вимахував палицею доти, доки хлопці брьохали містом і ласували м’яким морозивом та арахісом. Трохи перегодом усі троє подалися до Морського музею, де побачили не лише пам’ятник капітанові Оскару Вістінґові, а й ще кільком видатним особам, серед яких і капітанові Лейфу Велдіґу Ульсенові, першому норвежцеві, що загинув під час німецької навали вночі 9 квітня 1940 року. Сіґмунд виявився блискучим гідом. Він багато чого знав про Морський музей і перетворив для решти двох відвідини музею на подію. Потім вони пообідали в готелі й пішли в кіно, де дивилися американську комедію, від якої і в Монса, і в Сіґмунда настрій поліпшився ще більше. От у Маркуса навпаки — він падав просто на очах. Тепер лишалася всього одна ніч і півдня. Зворотний відлік часу почався, і вже неможливо було не думати. Вмостившися в ліжку, він заходився лічити смуги на піжамі. Їх було тринадцять — саме стільки, як він і думав. Маркус зітхнув, сказав Сіґмундові добраніч і вимкнув світло.
Він рвучко сів на ліжку. Його пойняло відчуття, що ось-ось станеться якесь жахіття, але він не міг утямити, де це він опинився. Загледівши Сіґмунда, що стояв біля вікна, він умент усе пригадав. Тоді знов швиденько відкинувся на подушку з наміром поспати ще. Бодай на півгодинки відкласти зустріч із новим днем і аж тоді вже встати…
— Дивися, дощ пересівся!
Сіґмунд розсунув штори й підійшов до ліжка. Маркус удав, що спить.
— Прокидайся, Маркусе! Заповідається знаменний день!
Маркус ледь кліпнув. Атож, заповідався знаменний день. І вже завтра від нього не лишиться й помину. Так він зазвичай думав, коли збирався до зубного лікаря. Одначе нинішній день видавався куди гіршим, ніж той, коли він ходив вставляти пломби. Все було настільки гидко, що йому навіть не вдавалося радіти завтрашньому дневі. Таж після сьогоднішнього дня вже все буде інакше. Йому доведеться пережити найганебніше в своєму житті падіння, і він довіку не позбудеться тієї ганьби. Вона тягнутиметься за ним доти, доки він і житиме. І хоч би як вправно він прикидався сином мільйонера, однак його викриють. Неодмінно викриють. А коли те станеться, йому більш ніколи не пощастить перестати думати. На саму гадку про жахливу зустріч із Діаною Мортенсен його охоплював більший переляк, розгубленість і сором, ніж раніше. Так, чого доброго, й справді можна стати Мавпусом. Раз і назавжди. Він поволі підвівся з ліжка.
— Атож, — сказав він. — Заповідається знаменний день.
Розділ XIII
— Чого вам хочеться, хлопці?
Монс звів очі від меню. Він сидів поруч із Сіґмундом лицем до зали. Маркус сидів по другий бік столу й дивився в стіну за їхніми спинами. Він вибрав те місце відразу, як тільки вони зайшли. Батько запропонував помінятися місцями, щоб він міг добре роздивитися Діану Мортенсен, коли вона з’явиться в ресторані, але Маркус відмовився. Мовляв, його не надто цікавлять кінозірки й він хотів би спокійно пообідати. В його душі ще жевріла якась надія, що можна буде відкласти зустріч із Діаною Мортенсен на кілька днів. Якщо Монс спитає, чи не хотів би він узяти в неї автограф, то він скаже, що перестав їх збирати. А коли Сіґмунд йому підморгне (а він неодмінно таки підморгне), то Маркус удасть, що не помітив. Можливо, йому навіть пощастить отруїтися їжею, тоді він з чистим сумлінням піде до свого номера. Варіантів було безліч. Усі вони здавалися йому прийнятними, але він не вірив у жоден.
— Риби, — відповів він. — Мені хочеться риби.
Монс засміявся.
— Ясна річ. Ми ж у рибному ресторані. А якої саме?
— Я хочу філе пінагора з креветками, — сказав Сіґмунд. — І, якщо можна, кока-коли.
— Я візьму камбалу в білому портвейні, — сказав Монс. — Маркусе, а тобі що?
— А тут є сира риба?
Він чув, що сира риба могла псуватися, хоча в такому розкішному ресторані то було малоймовірно.
— У них є лосось, — трохи сторопіло відповів Монс. — Але чого це тобі заманулося сирої риби?
— Я люблю сиру рибу.
— Ти раніше цього не казав.
— Так. А тепер кажу.
Його кинуло в піт ще до того, як вони зайшли в ресторан, і зараз сорочка в нього була така мокра, хоч викручуй. Він відчув себе малою рибиною. Промоклий до рубця, він опускався на морське дно, де на нього пантрували краби та смертельно небезпечні хижі риби, щоб проковтнути. Піджак теж уже почав мокріти, а руки здавалися йому мачулою, просякнутою теплою водою. Якщо йому цього вечора доведеться тиснути Діані Мортенсен руку, то вони обоє опиняться немов під душем.
— А що тобі взяти пити, Маркусе?
— Склянку води.
— А може, й ти питимеш кока-колу?
— Ні, дякую.
— Звісно, якщо хочеш, можна взяти й води.
— Так, дякую.
— То що ти хочеш — води чи кока-коли?
— Може, він хоче й того, й того? — спитав офіціант, що вже стояв біля столика й записував замовлення.
— Красненько дякую, — відповів Маркус.
Офіціант пішов, а Монс заходився розповідати про те, як він ловив рибу в Савалені, де, бувши дитиною, проводив вакації. Сіґмунд зацікавлено його слухав. Маркус не чув ані слова, проте щоразу, як батько робив паузу, механічно кивав головою.
— Найкраще, мені здається, ловити на муху, — сказав Монс. — Ну, з мене не бозна-який рибалка, і мені навіть важко полічити, скільки разів та муха зачіпалася гачком поза моєю спиною за дерево. Одначе було весело, що там казати.
— Еге ж, пане Сімонсене, радо вам вірю, — мовив Сіґмунд.
— Треба, Маркусе, нам із тобою якось спробувати, — жваво сказав Монс.
— Що саме?
— Риболовлю на мух.
— А мухи смачні?
Монс хотів було пояснити, що риболовля на мух не означає ловити мух, але тієї миті до них долинув сміх і гамір. З гардероба до зали зайшло товариство, і якийсь чоловік сказав: