— То ти Маркус?
Ні, це не поліція.
— Маркус молодший?
Голос звучав тихо й лагідно, і від теплого подиху, що майже торкався його вух, у нього по спині пробіг мороз. Він мовчки кивнув і розплющив очі. Її обличчя було зовсім близько. Вона поцілувала його в щоку. Він знов заплющив очі й відчув, ніби кудись летів. Діана Мортенсен взяла його за руку, і він полинув у небо.
— Дуже приємно тебе бачити, — голосно сказала вона. — Я багато про тебе чула. Нам буде про що поговорити.
Вона променисто всміхнулася. Він також намагався відповісти їй привітною усмішкою. Звісно, вона в нього вийшла якась не дуже природна. Річ у тім, що він перебував на дорозі в небо, і його голова ще трохи йшла обертом.
— Я знаю, скільки важить тенісний м’яч, — промимрив він.
— Я знала, що ти маєш почуття гумору, — сказала Діана й засміялася.
Усі навкруг і собі вибухнули сміхом. Усі, крім Монса, Сіґмунда і його самого. Проте сміх той був не зловтішний, а приємний і доброзичливий, так би мовити, сміх-вітання. Або ж сміх-запитання: «Он як, то ти товаришуєш із Діаною?» Наступної миті навкруг нього вже скупчилися незнайомі радісні люди, яким дуже кортіло привітатися з хлопцем, про якого Діана так багато чула. Фотографи заходилися запевняти його, що вони не збиралися докучати Діані, — їх сюди запросили. Хтось із відвідувачів ресторану, всміхаючися, сказав, що інколи буває корисно діставати по шапці, але всі одностайно назвали такий спосіб знайомства потішним: мовляв, він їх усіх просто заткнув за пояс. Діана весь час тримала його за руку й усміхалася до нього, ніби була страшенно рада його бачити. Літній чоловік, який, очевидно, і влаштував оцю вечірку, спитав, чи не хоче хлопець сісти разом із ними, але Маркус відповів, що він прийшов із батьком. Як тільки він те сказав, Діанині очі округлилися ще більше.
— Твій батько тут? — спитала вона пошепки.
Він кивнув.
— Атож, он він сидить.
Вона подивилася проз нього в бік столика, за яким, утупивши очі в свою тарілку, завмер зашарілий і розгублений Монс. Сіґмунд сидів поруч. Він мовби прикипів до Діани очима, а коли вона обвела їх поглядом, то сталося те, чого Маркус ніколи раніше за ним не помічав, — товариш почервонів.
— Як ти гадаєш, твій батько не захоче пересісти до нашого столика? — спитала Діана.
Маркус похитав головою й промимрив:
— Ні. Він… він боїться… фотографів.
Діана кивнула.
— Розумію. А може, він хоче, щоб я підійшла привітатися?
— Ні, — швидко відповів Маркус. — Краще його не турбувати.
Діана усе ще дивилася на Монса. Він звів на неї погляд і зустрівся з нею очима. Вона мимохіть усміхнулася. Він умент схилив голову, схопив ножа й виделку та й ну шкрябати по тарілці, а коли виявилося, що вона порожня, відсунув її від себе разом із ножем і виделкою, відвернувся й задивився у вікно. В нього навіть потилиця була червона.
— Я розумію, що він не хоче зараз зі мною зустрічатися, — зашепотіла Діана. — Передаси йому від мене вітання?
Маркус кивнув.
— Де ви поселилися?
— Ми живемо в цьому готелі, — відповів Маркус. — Тато грає на даху в гольф.
— Тоді до зустрічі, — сказала Діана.
— Бувай, — відповів Маркус.
До столика він підійшов водночас із офіціантом, який приніс їжу.
— Хай тобі грець! Що це ти таке учворив? — хрипко зашепотів Монс.
— Я привітався з Діаною Мортенсен, — відповів Маркус і запхнув у рота шматочок лосося.
Виявилось, що риба досить смачна.
— Але… але… хіба ти з нею знайомий?
— Трохи, — відповів Маркус. — Я написав їй листа й попросив автографа. Вона відповіла, а тоді ми написали одне одному кілька листів.
— Ти цього не розповідав, — сказав Монс і підняв келих.
— Атож, — спокійно мовив Сіґмунд. — Є ще дещо, чого ви, пане Сімонсене, не знаєте. Зараз вона, напевно, захоче випити за ваше здоров’я.
Монс здригнувся, ніби його вжалила оса.
— Що це ти верзеш?
— Вона підняла свій келих і дивиться на вас. Либонь, хоче сказати вам «будьмо!».
— Чого це ні сіло ні впало вона хоче сказати мені «будьмо!»?
— Та, мабуть, ви їй подобаєтеся.
Монс крадькома зиркнув у бік Діани. Вона всміхнулася йому, і він стримано всміхнувся їй у відповідь. Кивнувши головою, вона підняла келих.
— Ви повинні з нею випити, пане Сімонсене, — сказав Сіґмунд. — Інакше вас сприймуть за нечему.
Монс підняв келих і простягнув його назустріч Діані. Щоправда, те можна було сприйняти і як відгук на «будьмо!», і як мимовільний жест. Діана сприйняла то як відгук на «будьмо!» Її усмішка засяяла ще променистіше. Вона ледь пригубила вина і, на превеликий Монсів подив, підморгнула йому. Він ковтнув зі свого келиха, похлинувся й закашлявся, силкуючися притлумити кашель. Одначе його було чути на весь ресторан.
— Нічого не розумію, — промимрив він. — Анічогісінько. Ти писав їй про мене, Маркусе?
— Зовсім трішечки, — відповів Маркус і з’їв ще одного шматочка лосося.
Риба вже не видавалася йому такою смачною, як раніше.
За вечерею Монс намагався вивідати, про що Маркус і Діана писали одне одному. Маркус щосили ухилявся від прямої відповіді, а Монс у свою чергу також не дуже зосереджувався на його відповідях. Він без угаву зиркав на Діану й щоразу зустрічався з нею поглядом. Коли вони впорали вечерю, спітнів не лише Маркус, — Монсові теж не завадило було б стати під душ. Вони розплатилися й підвелися з-за столу. Діана й собі підвелася. Напевно, щоб сходити в туалет. Коли вони вийшли в хол, вона вже їх там чекала. На якусь мить здалося, ніби Монс хотів вернутися в ресторан, але чогось передумав і пішов далі. Вона подала йому руку.
— Дякую, що приїхав, — стиха мовила вона.
Він механічно взяв її руку в свою.
— Я — Маркусів батько, — прогугнявив він.
— Ну от ми й зустрілися, — лагідно мовила Діана.
— Авжеж, хе-хе, — видушив із себе Монс.
Потім він відпустив її руку й у супроводі свого сина метнувся до східців.
Сіґмунд лишився стояти біля Діани.
— Маркусів батько не з дуже балакучих, — пояснив він їй.
Здавалося, що Діана його не чула. Її погляд блукав по порожніх східцях.
— Я теж не з дуже балакучих, — сказав Сіґмунд.
Тепер Діана його помітила.
— Що ти сказав?
— Щ-що я… якби я… ти можеш дати мені свій автограф?
Розділ XIV
Монс зайшов до хлопців у номер. Він був неабияк схвильований і трохи спантеличений. Те саме діялося з Маркусом. Сіґмунд же навпаки — все тримав на контролі. У нього в записнику лежав Діанин автограф, до того ж він був дуже задоволений вечерею. Монса терзало відчуття того, що все крутилося навкруг його особи, але він не міг збагнути, чому саме.
— Я вимагаю пояснення! — роздратовано вигукнув він.
— І ви їх, пане Сімонсене, отримаєте, — пообіцяв Сіґмунд. — Мені здається, ви маєте на те законне право.
— Тобі здається? — трохи спокійніше перепитав Монс.
— Так, — відповів Сіґмунд. — Як бачите.
Маркус прикусив губу й розпачливо заморгав товаришеві. Якщо він розляпає Монсові про Маркуса старшого та Маркуса молодшого, то цю кімнату, напевно, рознесе від вибуху.
— В тебе болять очі, Маркусе? — спитав Монс.
— Що? Та ні. Просто я… — Він подивився на годинник. — Просто я трохи стомився. — І він прикрив однією рукою рота, вдаючи, що позіхає. — Авжеж, пора лягати в ліжко. Сьогодні був тяжкий день. Охо-хо, як я стомився. Добраніч, тату.
Все було марно. Монс сів на стілець, а Сіґмунд вийняв із міні-бару пляшку кока-коли.
— Прошу, пане Сімонсене. Вам треба трішки підкріпитися.
— Мабуть, я вип’ю пива, — сказав Монс.
— Ну й пийте, а я лягаю спати, — промимрив Маркус.
Він став роздягатися і, поки Сіґмунд розповідав, перебрався в піжаму, вклався в ліжко й натягнув на голову ковдру. Він прикинувся, що моментально провалився в сон, хоч насправді чув кожнісіньке слово.
Сіґмунд мав силу-силенну талантів. Маркус давно знав, що з нього, очевидно, вийде блискучий астрофізик або тямущий рекламіст. Тепер же він демонстрував свої дипломатичні здібності. Вони теж були неабиякі. Коли Монс, сидячи на стільці, відкорковував пляшку пива, в повітрі пахло смаленим, а коли Сіґмунд закінчив говорити, в кімнаті запанувала дружня й доброзичлива атмосфера. Та де там, майже весела. Той геніальний посередник знав достеменно, на чому треба наголосити, а про що не варто й згадувати.