«Лише б думати про щось інше», — майнуло йому в голові.
Думати про щось інше й водночас пильнувати, куди ставити ногу, — то було дуже непросто. Ще три кроки — й він відчує під ногами надійну твердь або небезпечний камінь, — то вже як сказати.
— Ти ж, мабуть, не віриш у забобони, Мавпусе? — крикнув Пер Еспен, що спокійнісінько перейшов через дошку й був страшенно собою задоволений.
«Ще два кроки», — подумав Маркус.
— Ти знаєш, що переходиш тринадцятим?
Він перелетів. Стрибнув, як тигр. Поставив світовий рекорд зі стрибків у довжину. Приземлився на живіт і міцно вчепився за камінь. Одна рука наткнулася на щось гостре, і він знав, що тепер не обійтися без крові.
— На біса ти стрибав? — спитав учитель Скуґ.
— Мені… мені захотілося стрибнути.
— Треба бути обачнішим, хлопче.
Маркус повільно підвівся й глянув на руки. Ну от. Долоня трохи кривавила, але навряд чи хтось те помітив. Так-так, ніхто не сміявся. Ба, однокласники дивилися на нього якось вражено. Мовби новими очима. Він не розумів чому, поки не озвалася Каріанна Педерсен:
— Ти що, Маркусе, дикун?
— Та ні, — засоромився Маркус. — Просто я люблю стрибати.
І ось вони вибралися за межу лісової зони. Маркус ішов поруч із Сіґмундом вузенькою, схожою на брунатний шрам, стежкою, що підіймалася вгору. Обабіч неї де-не-де лежало каміння. Здавалося, ніби воно щойно звалилося сюди з вершини гори. Проте Маркус не боявся. Тепер він мов із цепу зірвався. Несамовитий стрибун із Рюду. Тож не годилося б утратити репутацію. Може, вона й липова, одначе яка вже є. Він глипнув на хустинку, яку тримав у руці. На ній червоніла невеличка плямка, долоня перестала кривавити. За ними йшов лише учитель Скуґ. Щоб пильнувати, аби нічого не сталося. Він не міг заспокоїтися. Проте нічого не станеться доти, доки Маркус не обернеться й не гляне вниз. Коли він так учинить, йому запаморочиться в голові й може статися що завгодно. Але він не глянув униз. Він дивився вгору, туди, куди неможливо було впасти.
— Ти що, Мавпусе, спиш на ходу?
То спитав Рейдар. Він ішов щонайменше за сто метрів попереду. Розляглася дзвінка луна. Надто як повторила:
— …Мавпусе, спиш на ходу?
Тепер треба було подбати про добру репутацію, щоб знов її не підмочити. Він схилив голову, зціпив зуби й, звернувши зі стежини, побіг кудись навскоси через верес. Здалини до нього долинув крик учителя Скуґа:
— Маркусе!
І луна відповіла:
— Маркусе!
Він відчув у роті присмак крові, але не зупинявся. Окидаючи поглядом пагорб унизу, він мчав угору по килиму в зелено-червоно-фіолетово-біло-жовтих барвах із лишайнику й сон-трави, карликової берези й вересу, трави й моху. Він глянув угору. Над ним висів велетенський, як будинок, камінь. Чудовий камінь для такого дикуна, як він, — на нього можна залізти й милуватися звідти природою.
— Стривай!
То був Сіґмунд. Маркус почав вилазити на камінь.
«Дожени мене, — подумав він. — Будь ласка, дожени!»
І ось він заліз на камінь. Стоячи спиною до долини, Маркус звів очі вгору.
«Ану ж! Будь ласочка, йди сюди, поки я не обернувся!»
— Чого це ти мов з цепу зірвався, Мавпусе?
Сіґмунд вибрався на камінь і витріщив на нього великі, нажахані очі. Маркус ніколи досі його таким не бачив. Такими можуть бути лише друзі.
— Будь ласка, — засапано мовив він, — будь ласка, не називай мене Мавпусом.
Сіґмунд обійняв його за плечі.
— Більше ніколи не називатиму, Маркусе.
Маркус усміхнувся до нього.
— Я дістався сюди сам. Ти бачив?
Сіґмунд кивнув. Здавалося, він ледве стримувався від гніву.
— Авжеж, бачив.
— Мені закортіло подивитися на краєвид, розумієш? Тому я сюди й заліз.
— Не дивися, — сказав Сіґмунд. — Не конче треба дивитися.
— Не конче усе треба й розуміти, — прошепотів Маркус. — То не завжди потрібно.
— Що ви, хлопці, там у біса робите? — спитав учитель Скуґ.
Він був червоний, як буряк, задиханий і сердитий. — З горами не жартують. Ви ж знаєте, що ми повинні триматися купи.
— А ми так і робимо, пане вчителю, — відповів Сіґмунд і, перш ніж прибрати руку з Маркусового плеча, дав йому легенького штовханця.
— Мені просто закортіло подивитися краєвид, — додав Маркус.
— Я це розумію, — сказав учитель Скуґ, та оскільки в нього не було бажання перетворюватися на жандарма, він підморгнув хлопцеві й зізнався: — Мушу визнати, що звідси дивовижний краєвид. Дивись, яка гарна сон-трава.
— Pulsatilla vernalis, — переклав Сіґмунд.
— Ну звичайно ж, — сказав учитель Скуґ. У нього теж була незаплямована репутація, тож йому не хотілося, аби школярі довідалися, що він не знав латинської назви сон-квітки. — Хіба ця пульсатілла не красива, Маркусе?
Маркус обернувся й прикипів очима до гірського пагорба, що простягався внизу.
— Красива, — промимрив він, опускаючись на камінь. Потім ліг навзнак і задивився в небо, що кружляло високо вгорі. — Пульсатілла прекрасна.
Під стіною будиночка сиділи чоловік і жінка років двадцяти. У них були брунатно-горіхові від засмаги обличчя, білі зуби й широкі усмішки. Вони мовби зійшли просто з реклами про альпінізм. Чоловік розмірено курив люльку й водночас вивчав карту. Жінка просто собі засмагала. Маркус сприйняв був їх за господарів будиночка, та коли вони забалакали, то виявилося, що вони данські туристи й збираються іти на льодовик.
— Йой, пане вчителю, може, й ми туди сходимо? — спитала Муна.
— Ні, — відповів учитель Скуґ. — Як на мене, сьогодні ви вже й так находилися. Спершу перекусимо, а тоді ми з Каріанною перевіримо, чи знаєте ви стежку природи.
— Стежка природи годиться хіба що для дитсадків, — промимрив Рейдар. — Ходити льодовиком куди захопливіше.
— І куди небезпечніше, — сказала Каріанна Педерсен.
— Мій дядько ходив льодовиком щонайменше тисячу разів, — сказав Пер Еспен. — Він каже, що там аж дух захоплює.
— Але ж то твій дядько, Пере Еспене, — сказала Каріанна Педерсен. — Сам же ти льодовиком не ходив.
— Ні, — відповів Пер Еспен, — хоч страшенно хочеться.
— Почекай, поки проб’ється вус, — сказав учитель Скуґ.
Маркус не знав, чи то від збудження, яке його охопило під впливом гірського повітря, чи від полегшення, що він таки зійшов на гору й ніхто, крім Сіґмунда, не помітив його страху перед висотою, чи просто з дурного розуму, та однаково він зморозив щось зовсім несусвітне. В нього не було бажання того казати. Воно просто само вивалилося йому з рота, мов лавина, яку годі було зупинити.
— А я ходив льодовиком, — сказав він так голосно, що всі, навіть данці, його почули.
— Та невже, Маркусе? — трохи здивовано спитав учитель Скуґ. — Тоді ти знаєш, що то не жарти.
Маркус залюбки тепер замовкнув би, одначе лавина котилася далі.
— Атож, до гір треба звикнути. Інакше нічого доброго не буде.
— Ти брешеш, — сказав Пер Еспен.
— Якщо ти ходив льодовиком, то я Веґард Улванґ,[7] — сказав Віґґо.
— Ми з татом вибираємося на льодовик щоліта, — правив своєї Маркус, намагаючися проковтнути язик.
— Чудово, Маркусе, — сказала Каріанна Педерсен. — Тоді ти, мабуть, прочитаєш нам невеличку лекцію.
— Лекцію?
— Авжеж, про те, як треба ходити льодовиком.
— Коли?
— Увечері, — запропонувала Еллен Кристина. — Перед гуртовою піснею.
— Гарна думка, — згодився учитель Скуґ.
Маркус хотів було сказати, що йому потрібен час на приготування, проте зневажливі погляди недовірливих однокласників змусили лавину котитися далі.
— Мені неважко, — відповів він. — Я можу трохи поділитися своїми враженнями.
— Тоді згода, — сказав учитель Скуґ, а потім, кивнувши данцям головою, зайшов до будиночка.
Будиночок був менший за той, у якому вони ночували біля підніжжя гори. Тут не було опецькуватої, привітної пані, що подавала форель та узвар із чорносливу, а стояла лише кухонна шафа, повна консервів, лимонаду та шоколаду, за які можна було платити, кладучи гроші в скриньку, підвішену на стіні. Ще там була старовинна груба і в ящику лежали дрова. За будиночком жебонів потічок, звідки можна було набирати в цеберко, що стояло під стіною будиночка, свіжу холодну гірську воду. Повз будиночок пролягала стежина, яка тягнулася брунатною землею та білими латками снігу аж ген до льодовика, що нагадував крижане бірюзове небо.
7
Веґард Улванґ — один із найкращих норвезьких лижників, якого в Норвегії називають Вікінг Веґар.