Стежку природи оглядали групами по четверо осіб. Маркусова група була, як завше, неперевершена, й то завдяки Сіґмундові, що знав і норвезькі, й латинські назви всіляких мохів, кущів та квітів. Скажімо, ялівцю, гірського червоного моху, оленячого моху, споришу, шолудивника, звіробою і ще багато яких. Маркусові з голови не сходила думка про те, що ввечері йому доведеться виступати з ґрунтовною лекцією про те, як ходити льодовиком. Через неї він просто не міг насолоджуватися успіхом. Уже за кілька годин треба було починати, а час летів на диво швидко, хоч начебто й ледве тягнувся. Кожна секунда здавалася вічністю, а кожна година — секундою.
Сидячи за дерев’яним столом, учитель Скуґ відсунув од себе чашку з-під кави.
— Ну, товариство, тепер нехай Маркус починає.
У будиночку залягла тиша, повна очікування.
— Прошу, — сказав учитель Скуґ.
Маркус підвівся. Його трохи погойдувало, і він відчув, що язик мовби вилазить йому з рота.
— Щоб ходити льодовиком, — почав він, — інакше кажучи… ходити льодовиком…
Він запнувся й недовірливо обвів очима однокласників. Дехто дістав олівця й папір, щоб занотовувати, а решта просто чекали, бо були переконані, що він сяде в калюжу й установить світовий рекорд із калюжосідання. Ані вчитель Скуґ, ані Каріанна Педерсен не розуміли, що діялося, оскільки вірили, що цей малий дикун уже бував у бувальцях і багато чого пережив у горах, їм принаймні хотілося в те вірити. Вони давно намагалися збагнути, що живе в душі цього сором’язливого хлопця, який на уроках майже завжди мовчав. Те, що насправді він виявився бувалим альпіністом, підтвердило їхню теорію про наявність у кожного з нас прихованих чеснот.
— Для походу на льодовик головне — тепло вбратися.
Сіґмунд кашлянув. Може, він подавав потайний знак? Невже Маркус змолов якусь дурницю?
— Це якщо немає сонця, — повагом сказав він. — А в сонячну погоду вбехкуватися в теплий одяг не обов’язково.
— А які черевики взувати? — пробурмотів Рейдар.
Хтось хихикнув. Напевно, Еллен Кристина.
— З шипами, — стишивши голос, відповів Маркус. — Дорожні черевики з шипами.
Пер Еспен пирснув од сміху. З Маркусового рота стали викочуватися слова, — він говорив якось безладно й затинався:
— Коли ми з татом торік ходили льодовиком… було… страшенно холодно… Дув такий вітер, що… не вітер, а цілий буревій.
Хтось свиснув. Маркус знав, що то було попередження про небезпеку, але воно завело його ще дужче. Він уже не міг спинитися.
— Авжеж, то було справжнє буревіїсько!
— Буревіїсько? — прошепотіла Муна.
Маркус вів далі:
— Ми з татом оглянули льодовик. Нам би тоді згодилася… добра порада. З’явився туман…
— Звідки він з’явився? — спитав Віґґо.
— Він з’явився… з’явився… він упав!
— Я так і знав, — сказав Віґґо.
Він був із тих, хто все нотував.
— Цсс! — застеріг учитель Скуґ.
— Туман упав, — вів далі Маркус. — Лижню за нами заносило снігом. Що нам було робити? Розвертатися?
— Ні! — скрикнули хором четверо хлопців і три дівчинки.
— Ні! — відповів їм Маркус. — Тож ми… ми не розвернулися! Ми пішли собі далі! Похід льодовиком тривав!
Він спробував зупинитися, але не зумів. Слова накочувалися дедалі швидше. Він не тямив, що казав. Ніби замість нього говорив хтось інший. Слова зринали самі собою й ховали його думки в жахливій лавині буйних фантазій і неймовірної брехні.
— З другого боку гори стояв затишний будиночок. Там був порятунок. Ми обидва зігнулися й посунули далі. Льодовик був слизький, мов ковзанка!
Маркус звів подих. У кімнаті запала мертва тиша. Аж тут відчинилися двері. Зайшли данці — стомлені, але задоволені. O.K.[8], нехай заходять! Подумаєш, яка різниця — двома слухачами менше чи більше.
— Ми простелили куртки й так на них і посунули льодовиком далі, вітер віяв нам у спини, а ми тішилися й реготали. То було дивовижне відчуття.
У нього виходило. Достоту так, як і тоді, коли він писав листа з проханням автографа. Все діялось якось знічев’я. Треба було тільки до кінця витримати.
— Ходити льодовиком не завжди буває безпечно, ми знали про те й раніше. І найнебезпечніші там тріщини. Атож, тріщини — найлютіший ворог усіх альпіністів. І що ми побачили вдалині?
— Тріщину, — захриплим голосом прошепотів Пер Еспен.
— Так! — вигукнув Маркус. — Тріщину! Вона була така глибока, як… просто бездонна! А ми з татом спускалися якраз до неї! Лишенько, куди нас несло!
Хтозна, навіщо він крикнув «лишенько, куди нас несло!» То було зовсім не до речі. Але тепер уже не мало ніякого значення.
— Еге ж! — крикнув він знов. — Лишенько, куди нас несло! Тоді нам ще раз знадобилася б добра порада. Я був легший за тата й куди проворніший, тож і пересувався набагато швидше. Тріщина ставала все ближчою й ближчою. Лишенько, куди нас несло! Я подумав, що надійшла моя смертна година, та ось… за спиною в мене почувся скрегіт ковзанів. То був тато. Власне, колись він бігав на ковзанах. Тепер усе складалося добре. Я силкувався загальмувати, але буревіїсько переросло в… небачений досі ураган! Я заплющив очі, й саме тієї миті, коли подумав про свою смертну годину, тато схопив мене за рюкзак і щосили потягнув назад. Ми покотилися до тріщини й зупинилися всього за метр від чорного провалля!
Маркус замовк. У голові гупало. Йому здавалося, ніби він виголошує лекцію уві сні. Підлога під ногами хиталася.
«Це я просто ходжу вві сні, — подумалося йому. — Не варто зараз прокидатися. А то ще дістану шок».
Він розтулив рота. З нього не викотилося ні слова. Він пильно оглянув обличчя присутніх навкруг себе. Вони були мовби скуті кригою. Та ось крига почала танути.
«Нехай би вона не танула, — подумав він. — Будь ласка, не тань!»
— А що було далі? — спитала данка, що відтанула перша.
— Далі ми подалися додому, — тихо відповів Маркус. — А потім обоє зійшлися на думці, що наш похід удався.
Раптом задзеленчав мобільний телефон учителя Скуґа.
— Це твій батько, Маркусе, — поволі мовив учитель. — Він цікавиться, як ти почуваєшся.
— Чудово, — відповів Маркус і знепритомнів.
У будиночку була ще одна спальня. Власне, в ній мали поселитися данці, але тепер вони уважили її Маркусові, а самі примостилися в кімнаті разом із дітьми та вчителями, тож усіх їх там набилося, мов сардин у банці. Ніхто не брав Маркуса на кпини. Коли вчитель Скуґ вів його до спальні, всі як води в рот понабирали. Дивина, та й годі. Чим більше він сідав у калюжу, тим менше з нього глузували. Ет, може, вони подумали, що він з’їхав з глузду. Божевільні люди можуть бути небезпечні. Може, й він такий. З тим треба рахуватися. Схибнутий дурень, примхливий і смертельно небезпечний. Мов бомба уповільненої дії, яка коли завгодно може зірватися. Втупивши очі в стелю, він почав лічити шпарини в балках. Їх було багато й, напевно, з роками стане ще більше. Врешті-решт стеля таки завалиться. Можливо, це станеться цієї ночі. Поки він спатиме. «Світ розвивається від ладу до безладу», — казав Сіґмунд, а Сіґмунд не мав звички брехати. От Маркус брехав. Одначе робив те знехотя, лише для того, щоб вижити.
— Тридцять перша, — лічив він, — тридцять друга, тридцять третя.
Двері відчинилися. Він заплющив очі й захропів.
— Маркусе!
То був Сіґмунд.
— Як ти?
Маркус розплющив очі.
— Прекрасно.
— Не обманюй мене.
— Ти думаєш, що мріяти й брехати — то одне й те саме?