Сіґмунд подивився на нього якимось непевним поглядом.
— Не знаю. Мабуть, це залежить від того, про що ти мрієш.
— Я мрію, щоб усе стало інакше.
— Тоді це не те, що брехати. Це означає сподіватися.
— Який ти, Сіґмунде, розумний.
— Атож, — поважно згодився Сіґмунд. — Інколи мені думається, чи я, бува, не геній.
— А ти теж вихваляєшся стільки ж, як і я.
— Це не вихваляння. Це реальність.
— От і в мене те саме, на жаль…
— Що?
— Реальність. Як ти гадаєш, мені на голову не впаде цієї ночі стеля?
— Ні, — відповів Сіґмунд. — Думаю, що не впаде.
Він підійшов до вікна й виглянув надвір.
— Я бачу Сіріус.
Маркус підвівся з ліжка.
— Де?
— Ондечки. Та зірка, що ясно світить. Але її світло не теперішнє. Воно добиралося сюди більше восьми років. Отже, зараз ми бачимо Сіріуса з давно минулих літ.
— Мені б так хотілося там опинитися, — сказав Маркус.
— Де?
— На Сіріусі. В минулому. Вони сплять?
— Так.
— Б’юся об заклад, що я їм снюся.
— Чого це?
— Мені здалося, ніби хтось сміявся.
— Негарно себе жаліти.
— Сміятися теж негарно.
— Я не сміюся, — сказав Сіґмунд.
— Авжеж, — відповів Маркус. — Але тільки тому, що ти геній.
Він знов ліг у ліжко. Сіґмунд пішов до дверей. На порозі він озирнувся.
— Чи можу я для тебе щось зробити?
— Поламай мобільний телефон вчителя Скуґа.
— Цього я не можу.
— Тоді роздобудь мені адресу Діани Мортенсен.
— Навіщо?
— А так. Просто цікаво, де вона живе. Може, в тебе є адреса?
— Є, під знімком. Адреса для фанів — про той випадок, якщо вони захочуть їй написати.
— Я фан, — сказав Маркус.
Сіґмунд кивнув.
— І я. Що є, то є.
Дорога Діано Мортенсен!
Я норвезький альпініст і мільйонер. Зараз оце лежу сам-самісінький у гірській хатині, бо тільки недавно вибрався з тріщини на льодовику, куди так необачно звалився. Я відморозив собі кілька пальців, поламав два чи три ребра і трохи подряпав шкіру, але загалом перебуваю в чудовій формі. Вже зв’язався по мобільному телефону з Червоним Хрестом, тож чекаю, що за кілька годин прибуде допомога. А пишу я Вам тому, що надибав тут якийсь часопис і прочитав у ньому про ту жахливу пригоду, яка з Вами сталася. Як же я Вас розумію! Бувши на місці Вашого особистого охоронця, я зіпхнув би того фотографа в найближчу тріщину на льодовику. Мені хочеться, аби Ви знали, що багато норвезьких альпіністів думають про Вас, жаліють Вас і бажають Вам усього доброго. Якщо вже я взявся за перо, то мені хочеться довіритися Вам і розповісти про своє особливе хобі. Власне, я збираю автографи. Атож, Ви, напевно, здивуєтеся, та, будучи мільйонером, я зустрічаюся з багатьма цікавими людьми. Збирати автографи — захопливе заняття для самотнього мільйонера. Зараз я неодружений. Гори та справи відбирають увесь мій час. Я, як Ви розумієте, самотній мільйонер, так само, як і Ви — самотня кінозірка. Мені це видно по Ваших очах. Але не переживайте, Діано Мортенсен, колись кожне з нас стріне підхожу собі людину.
Вас вітають норвезькі гори
P. S. Якщо цей лист видасться Вам якимось химерним, то, напевно, тому, що після падіння в тріщину зі мною стався невеличкий струс мозку. Та, як не дивно, через нього я відчуваю себе хлопчаком. Мабуть, Ви зрозумієте це з моїх слів і почерку.
А прокинувся він із ручкою в руці. Лист лежав на підлозі. Він підняв його й, не перечитавши, запхнув у конверт. Щоб часом не пошкодувати. Вирішив одіслати тоді, як спустяться до підніжжя.
Спускатися було гірше, ніж підійматися. Тепер хоч-не-хоч, а треба було дивитися вниз. Ноги не згиналися, він ступав короткими кроками, похнюпивши голову та втупивши очі в землю. На метр уперед. Дивитися далі він не міг. Коли зійшли вниз, він зібрав свої речі, вкинув листа в поштову скриньку й разом із усіма зайшов до автобуса. Там мовчки слухав гуртову пісню. У нього була погана репутація, йому судомило ноги. Він волів опинитися на Сіріусі й страшився майбутнього життя.
Розділ V
До літніх канікул лишався якийсь тиждень, але Маркус відмовлявся йти до школи.
— Здається, мене трохи лихоманить, — сказав він.
— Зараз же зателефонуємо лікареві, — відповів Монс, перелякано витріщившись на градусника, якого Маркус нагрів до 42 градусів.
— Не треба, — попросив Маркус. — Температура майже нормальна.
— Усе буде добре, ось побачиш, — сказав батько й кинувся до телефону.
До приходу лікаря температура впала до 36,9.
— Хлопець здоровий, як бик, — сказав лікар. — То у вас щось із градусником.
— Будемо сподіватись, — промимрив Маркус, ледь усміхаючись до батька.
Лікар пішов, а Маркус став одягатися. Батько дивився на нього з острахом.
— Як ти, синку?
— Чудово, — відповів Маркус і знов сів на ліжко. — Тільки щось трохи паморочиться в голові.
— Я відвезу тебе до школи.
— Не треба, тату. Може ж, я не знепритомнію, поки зайду в той задушливий клас.
— Тобі не хочеться йти в школу, еге ж, Маркусе?
— Еге ж, тату, хоч убий мене.
— Чому?
Вони дивилися один на одного протягом чотирьох безкінечно довгих секунд, і Маркус знав, що відповідати нема потреби. Монс якось незграбно погладив його по голові.
— Все владнається, ось побачиш.
— А коли?
— Врешті-решт владнається.
— Ні, тату, врешті-решт усе буде вкрай погано.
Монс засмучено глянув на сина. Йому хотілося підбадьорити його бодай словом, але нічого путнього не спадало на думку.
— Мені не треба було телефонувати, мабуть, не треба, — стиха мовив він.
— Та чого там.
— З тебе глузували через те, що я телефонував?
— Ні. То ти телефонував через те, що з мене глузували.
Монс заходився налапувати в кишені сигарети, хоч уже з півроку не курив.
— Що мені зробити для тебе, Маркусе?
— Лишися зі мною, тату.
І тоді Монс пустив сльозу.
— Нема нічого страшного, тату, — стиха мовив Маркус. — Ти ж біля мене.
— Мені треба на роботу.
— Зателефонуй і скажи, що в тебе… шумить у вухах.
— Звідки ти знаєш?
— Я вгадав, — відповів Маркус. — Зіграємо в кості?
Сіґмунд прийшов о пів на сьому довідатися, як справи. Маркус сказав, що прекрасніше не може й бути. Він просто змушений був лишитися вдома, щоб доглядати батька, у якого несподівано стався приступ шуму в вухах. Сіґмунд сумно похитав головою.
— Сподіваюся, тобі не довелося протикати панові Сімонсену дірки на барабанній перетинці, — сказав він.
Монс додав, що тепер йому набагато ліпше й Маркус, безперечно, наступного дня піде до школи.
— На все свій час, — мовив Маркус. — Чи можна нам, тату, взяти одне морозиво?
— Можна й два.
— Красненько дякую, пане Сімонсене, — мовив Сіґмунд. — А скажіть, у вас мерехтить перед очима, коли шумить у вухах?
— Ні, не мерехтить.
— Бо якщо мерехтить, то вам неодмінно треба йти до лікаря.
— Та годі вже балакати про мої вуха, — сказав Монс, якому на мить здалося, ніби в нього й справді мерехтить перед очима.
Щоправда, потім він збагнув, що у вухах у нього немає ніякого шуму, принаймні якщо ніхто про те не нагадує.
— Ну, Сіґмунде, як там справи в школі?
— Та дякую, здається, ніби в молодих головах гуляє вітер, пане Сімонсене.
Монс глянув на Сіґмунда трохи недовірливо, бо ж ніколи не мав певності, глузує з нього цей хлопець чи ні. Правда, Маркус казав, що такий уже Сіґмунд уродився. При ньому Монс завше трохи тушувався, хоч водночас його тішило відчуття того, що, напевно, саме такий товариш і був потрібен Маркусові.
— Зараз принесу морозиво, — промимрив він і вийшов на кухню.
— Я сьогодні побився, — усміхаючись, мовив Сіґмунд.
— З ким це?
— З Рейдаром.
— Дякую тобі.
— Нема за що. Рейдар сам затіяв.
— Ти що?