Большевики просто так с нас не слезут. Они как энцефалитный клещ: впились, зарылись, отравили мозг, организм парализовали. И погибнут только вместе с народом: подымут войну какую-нибудь, гражданскую или еще какую, но обязательно кровопролитие устроят. Они не могут, не способны признать свое поражение и добровольно отказаться от власти. Это люди настолько мелкие, настолько ничтожные и тщеславные, ну как им без власти, без нее куда им, на что и кому они годны! Вот сейчас некоторые из них и готовы бы внутренне к переменам, а подкорка не дает, не пущает». [45]
А нині комуністи знову рвуться до влади, в можливій новій комуністичній імперії, яка може принести українському народу лише нові страждання.
Мабуть, Ви не все знаєте, про що я пишу, бо комуністична цензура і Вас ізолювала від об'єктивної оцінки подій і людей у Другій світовій війні, дарма, що Ви генерал. Проте Ви взялися захищати Жукова. І не тільки захищати, але й образили мене безпідставними звинуваченнями в наклепах на совітську дійсність. Отже, відповім вам словами письменника, якими він звернувся до темного Івана, коли побачив, як він спрямував свою злість не туди, куди потрібно, безглуздо гамселячи свого коня: «Не туди б'єш, Іване!». І Ви, генерале, не туди б'єте!
На закінчення скажу ось що.
Німці завдали Україні величезного лиха — вони прийшли на нашу землю зі зброєю. Ви їх ненавиділи — і було за що: вони руйнували, палили, грабували. Вам дали в руки зброю, і Ви воювали проти них.
Ще раніше від нападу німців на нашу землю прийшли зі зброєю московити. Вони вбивали, грабували, ґвалтували, морили голодом — їх було за що ненавидіти. Ви не пішли воювати проти них, бо були під їхньою владою, а повстати через брак національної свідомості не повстали.
Інша частина українців — західна — до війни жила у відносно демократичних умовах, тому виховалася в патріотичному дусі й повстала проти всіх окупантів. Дякувати б їм, хто підтримав честь нації боротьбою за свободу і тим довів, що не раби, а люди. А Ви не такий. Німцям Ви простили, а своєму повстанцеві — ні. Чому? Якщо народи колишнього СРСР звільнилися від ненависті до німців за фашизм, то чому ми неспроможні порозумітися в себе вдома і піти не брат на брата, а брат з братом? Чому можемо простягати руку німцеві з гуманітарною допомогою і не можемо простягнути руку дружби своїм рідним українцям?!
Хіба винен буковинець, що був у румунській армії, хіба винен галичанин, що був у польській армії, хіба я винен, що був у російській армії, а не в українській?!
Чи не час збагнути, що почуття кровної спорідненості в українців навмисно ослаблене московськими окупантами аби роз'єднати нас?
Чи не час зрозуміти, що наша властивість — один і той же гріх чужинцеві простити, а своєму ні — плід ворожого впливу на нас?
Чи не час вичавити зі своєї свідомості антиукраїнські анекдоти, приповідки, наклепи та різні бридкі побрехеньки?
Не запобігаймо чужинецької ласки, ані похвали, не біймося їхніх зловмисних проклять, вернімо любов один до одного і будьмо самі собою!
Слава Богу, лиха колоніальна доба минулася, тож чи не пора поглянути в корінь: ми, українці — люди однієї крові. Це головне, і саме на цій єдності слід будувати наш спільний український дім — незалежну державу.