— Я хотів би жити тут, — озвався він.
— Можете жити, якщо хочете.
— Ви пропонуєте це тільки мені?
— А хіба хтось із ваших підлеглих здатен оцінити всі ці скарби? Вони непоправні циніки, їх уже не перевиховаєш. Нащо вам вертатися до них? Щоб жити так, як живуть “порядні люди”? Щоб купити собі вертоліт, “такий, як у Сміта”? Щоб найкращою музикою для вас стало бряжчання монет? Он там, у внутрішньому дворику вілли, є записи марсіанської музики, зроблені принаймні п’ятдесят тисяч років тому, їх і досі можна програвати. Ви могли б слухати цю музику. Тут є книги. Я вже читаю їх. Ви теж могли б читати.
— Все це дуже привабливо, Спендере.
— Але ви не залишитесь?
— Ні. Дякую за запрошення.
— І ви, звичайно, самі не погодитесь дати мені спокій. Я буду змушений вас повбивати.
— Ви оптиміст.
— Я знаю, за що борюся і нащо живу, тому я сильніший. Зараз у мене є те, що дорівнює релігії. Це вчення, як дихати по-новому. І як лежати на сонці, всотуючи його промені всім тілом. І як слухати музику, як читати книги. А що може дати ваша цивілізація?
Капітан переступив з ноги на ногу і похитав головою.
— Я шкодую, що все так сталося. Дуже шкодую.
— Я теж. Мабуть, краще відвести вас назад, щоб ви могли розпочати наступ.
— Що ж, відведіть.
— Капітане, вас я не вб’ю. Усіх, крім вас.
— Що таке?!
— Я з самого початку вирішив.
— Ну, знаєте…
— Усі, крім вас. Коли вони будуть мертві, може, ви передумаєте.
— Ні, — сказав капітан. — У мені все-таки тече земна кров. Вам довелося б тримати мене під наглядом.
— Навіть коли станеться так, що ви залишитесь тут назавжди?
— Смішно сказати, але навіть тоді. Не знаю чому. Не думав над цим. Ну, от ми й прийшли. — Вони підходили до місця їхньої зустрічі. — Ходімо зі мною, Спендере. Це моя остання пропозиція.
— Ні, дякую, — відповів Спендер, простягаючи на прощання руку. — Маю до вас прохання. Якщо ви переможете, зробіть мені одну послугу. Вживіть усіх можливих заходів, щоб припинити плюндрування цієї планети принаймні на п’ятдесят років, поки археологи виконають свою роботу.
— Гаразд.
— І ще одне — якщо це хоч трохи допоможе вам, згадуйте про мене як про страшенного дивака, що одного літнього дня зовсім збожеволів. Вам буде трохи легше.
— Подумаю над цим. Бувайте, Спендере. Щасти вам.
— Чудний ви, — сказав Спендер, коли капітан уже рушив назад.
Закурені люди вирячилися на капітана, немовби несподівано уздріли давно загублену річ. А він мружився на сонце і важко дихав.
— У вас є що випити? — нарешті спитав він. Відчувши в руці чиюсь прохолодну флягу, подякував і притулив її до губів. — Усе гаразд. Бережіть себе. Часу досить. Втрати мені не потрібні. Вам доведеться його застрелити. Він не погодився піти зі мною. Якщо можна, зробіть це чисто. Кінчайте одним пострілом.
— Я виб’ю його клятий мозок, — сказав Сем Паркхіл.
— Ні, стріляти в груди, — сказав капітан.
Перед його очима постало сильне вольове обличчя Спендера.
— Виб’ю паскудний мозок, — повторив Паркхіл.
Капітан рвучко простягнув йому флягу.
— Ви чули, що я сказав. У груди.
Паркхіл пробурмотів щось собі під ніс.
— Ну, що ж, — сказав капітан.
Вони знову розтяглися по місцевості, йшли повільно, потім бігли, потім знову йшли гарячими схилами пагорбів де траплялися несподівані прохолодні гроти, що пахли мохом, і несподівані згубні відкриті місця, що пахли розпеченим камінням.
“Яка мука бути хитромудрим, — думав капітан, — коли знаєш, що ти не мудрий і коли не хочеш бути хитрим. Доводиться підкрадатися, винаходити плани й пишатися перед самим собою. Ненавиджу отак запевняти себе, що я дію правильно, в той час як насправді я зовсім не певний цього. Хто ми такі? Більшість? Чи це ж відповідь? Більшість завжди права, хіба ні? Завжди-завжди, і ніколи не буває так, що вона схибить, хай хоч трошечки, але схибить? Не схибить жодного разу за десять мільйонів років? Що таке ця більшість, і хто до неї належить? І що вони думають, і як вони знаходять той шлях, і чи змінюються вони, і як, чорт забирай, потрапив я до цієї клятої більшості? Я не відчуваю задоволення. Що це — кластрофобія, страх перед натовпом чи здоровий розум? Чи може одна людина бути права, в той час як увесь світ вважає правим себе? Краще не думати про це. Буду повзти і натискати гашетку. Раз і ще раз!”
Люди бігли, припадали до землі, знову бігли, спочивали навпочіпки в затінку, вишкіряли зуби, відсапуючись, бо повітря було розріджене, бігти було важко, і їм доводилося сидіти щоразу хвилин по п’ять, хрипко дихаючи, бачачи перед собою чорні плями, хапаючи рідке повітря. Потім вони схоплювались, піднімали свої рушниці і пробивали в рідкому літньому повітрі лункі вогненні дірки.
Спендер залишався на місці і теж стріляв час від часу.
— З твоєї довбешки тільки бризки полетять? — горлав Паркхіл, біжачи вгору схилом.
Якусь мить капітан цілився з рушниці в Сема Паркхіла. Потім, жахнувшись, враз опустив зброю. “Що це зі мною?” — запитав він, дивлячись на свою обм’яклу руку і на гвинтівку. Ще мить — і він би застрелив Паркхіла. В спину.
— О боже, допоможи мені!
Коли він звів погляд, Паркхіл ще біг, потім упав на землю й заліг.
Рухливий ланцюжок людей вигнувся дугою — Спендера брали в кліщі. Він лежав виснажений на вершині пагорба за двома каменями, хапаючи ротом розріджене повітря, мокрий од поту. Капітан бачив ті два камені. Між ними була щілина дюймів на чотири — досить, щоб пробити Спендерові груди.
— Гей, ти! — гукнув Паркхіл. — Ось тобі льодяник у макітру!
Капітан Уайльдер завмер. “Та ну ж бо, Спендере, тікай, — думав він. — Тобі лишилося всього кілька хвилин для втечі. Сховайся, а потім знову вийдеш. Ти ж казав, що так зробиш, то чого ж ти чекаєш! Іди в тунелі, які ти знайшов, щезни там, живи місяці, роки, читаючи свої прекрасні книги, купаючись у басейнах храмів. Тікай, чоловіче, поки не пізно”.
Але Спендер не рухався.
— Що з ним сталося? — запитав капітан.
За хвилину капітан узяв свою гвинтівку. Він подивився на своїх людей, які перебігали схилом і час від часу залягали, глянув на вежі чепурного марсіанського селища, що височіли на тлі ясного неба, ніби різьблені шахові фігури. Потім знову побачив два камені і широку щілину між ними.
Паркхіл, люто репетуючи, поривався вперед.
— Ні, Паркхіле, — мовив капітан. — Тобі я цього не можу дозволити. Іншим теж. Нікому з вас не дозволю. Я сам це зроблю.
Він звів гвинтівку і націлився. “Чи моє сумління буде чисте? — думав він. — Чи правильно, що це роблю саме я? Так, правильно. Я знаю, що роблю і навіщо, я роблю правильно, бо зважаю себе правим. Сподіваюся, що й надалі, все життя робитиму так, як велить сумління”.
Він кивнув головою Спендерові.
— Тікай, — гукнув він голосним шепотом. — Даю тобі ще тридцять секунд. Тридцять секунд!
На руці цокотів годинник. Капітан стежив за секундною стрілкою. Хлопці перебігали, щоразу наближаючись. Спендер не рухався. Цокання годинника голосно відлунювало в капітанових вухах.
— Ну ж бо, Спендере, тікай! Тридцять секунд минуло.
Капітан глибоко вдихнув і натиснув гашетку. З каменя знялася легенька хмарка пилу. І все. За пагорбами завмерла луна.
Капітан підвівся і гукнув своїм людям:
— Він мертвий.
Йому повірили не зразу, їм не видно було щілини між каменями. Вони бачили, як капітан побіг угору і вирішили, що він або дуже хоробрий, або збожеволів.
Через якийсь час вони пішли слідом за ним, скупчилися біля тіла, і хтось запитав: “У груди?”
Капітан глянув на землю.
— У груди, — сказав він і помітив, як камінь під Спендером змінив свій колір. — Хотів би я знати, чого він чекав. Хотів би я знати, чому він не втік, адже він мав намір утекти. Чому він залишився і дав себе вбити?
Спендер лежав, стискаючи в одній руці гвинтівку, а в другій — срібну книгу, яка виблискувала на сонці.