— Ти гніваєшся, наче мала дитина, — спокійно зауважила жінка і одхилилася на рештки туманного килиму, Полежавши хвилину, вона тихо засміялась. — Я пригадала ще деякі подробиці мого сну.
— Ну, кажи, що там іще! — гарикнув чоловік.
— Слухай, Ілле, ти став дуже дратівливий.
— Кажи все! Не смій нічого приховувати од мене! — вигукнув він, дивлячись згори на дружину. Його темне обличчя пополотніло від гніву.
— Я ще ніколи не бачила тебе таким, — мовила вона, вражена і потішена його ревнощами. — Врешті цей Натаніел Йорк сказав мені… ну, він сказав, що забере мене в корабель, і ми полетимо з ним на його планету. Подумай тільки, яка нісенітниця.
— Нісенітниця! Це зараз ти кажеш нісенітниця! — закричав чоловік. — Ти б послухала, що ти говорила у сні! Як ти любенько розмовляла, кокетувала з ним, як співала йому, — і так цілісіньку ніч!
— Ілле!
— Коли він прилетить? Де сідає цей клятий корабель?
— Ілле, що це за тон!
— До біса тон! — Він нагнувся до дружини, зазираючи їй в очі. — А чи в цьому сні, — почав він, стиснувши її руку, — а чи в цьому сні корабель не сідає часом у Зеленій долині? Відповідай!
— Так, справді…
— І він прилітає сьогодні вдень? Так чи ні?
— Здається, так. Але ж усе це вві сні!
Чоловік відштовхнув її руку.
— Ну, щастя твоє, що ти принаймні сказала правду! Ти багато наговорила вві сні, і я чув кожнісіньке твоє слово. Ти назвала і долину, де сяде корабель, і час прибуття.
Важко дихаючи, він ходив між колонами. Здавалося, його осліпив яскравий спалах блискавки. Жінка дивилася на нього як на божевільного. Нарешті зважилася, підвелась і підійшла до нього.
— Ілле, — прошепотіла вона.
— Нічого, все гаразд.
— Але ж ти заслаб.
— Зовсім ні, — силувано посміхнувся він. — Просто на мене щось найшло. Вибач, моя люба. Останнім часом у мене було стільки роботи. Отож не дивно, що я розклеївся. Треба трохи полежати-і все минеться.
— Ти був такий збуджений.
— Нічого, тепер усе гаразд. Слухай-но, я вчора чув анекдот про Юела. Хотів розповісти тобі, та забув. Ти готуй сніданок, а я розповім анекдот. І давай не згадувати того, що було.
— Це був лише сон.
— Атож, — погодився він, механічно цілуючи її в щоку. — Це був тільки сон.
Настав полудень. Пекло сонце, і у важкому, гарячому повітрі мерехтіли далекі пагорби.
— Ти сьогодні не збираєшся до міста? — запитала Ілла.
— До міста? — чоловік звів брови.
— Адже цього дня ти завжди їздиш до міста, — пояснила вона, ставлячи на столик клітку з квітами. Квітки заворушились і роззявили свої жадібні жовті роти.
Чоловік згорнув книгу:
— Ні, сьогодні я не їду. Занадто пече, та й пізно вже.
Жінка прибрала в кімнаті й попрямувала до дверей.
— Я скоро повернуся.
— Стривай. Куди це ти?
— Провідаю Пао. Вона запрошувала мене, — відповіла Ілла вже з порога.
— Саме на сьогодні?
— Я давно вже обіцяла зайти до неї. Це ж зовсім поряд.
— Вона живе в Зеленій долині? Правда?
— Так. Туди навіть пішки можна піти. Я зараз — туди й назад.
Ілла вже хотіла вибігти за двері, але чоловік враз підійшов до неї і стурбовано сказав:
— Вибач, люба. Дуже шкодую, що забув попередити тебе, але я запросив на сьогодні доктора Нлле.
— Доктора Нлле! — вигукнула вона, роблячи крок до дверей.
Чоловік схопив її за лікоть і рішуче потяг у кімнату:
— Так, доктора Нлле.
— Але ж Пао…
— Пао трохи почекає. Ми повинні зустріти доктора Нлле як годиться.
— Я миттю повернусь.
— Ні, Ілло.
— Отже, мені не йти?
Чоловік похитав головою.
— Ні. Крім усього іншого, до Пао не так уже й близько. Це ж через усю Зелену долину, а потім аж за великий канал. А сьогодні буде страшна спека. Та й доктор Нлле радий буде тебе бачити. Ну, що ти скажеш на це?
Жінка не відповіла. Вирватися і втекти! їй хотілося голосно плакати. Але вона тільки сиділа в кріслі і крутила пальцем навколо пальця. Обличчя її збайдужіло. Вона потрапила в пастку.
— Ілло, — промуркотів чоловік. — Ти залишишся, правда?
— Так, — мовила вона після довгої паузи, — я залишуся.
— Ти будеш вдома цілий день?
— Цілий день, — голос її прозвучав глухо.
Час минав, а доктора Нлле не було. Проте чоловік Ілли не дуже дивувався з цього. Вже десь надвечір він щось промимрив, пішов у комірчину і дістав смертоносну зброю-довгу жовту рурку, на кінці якої був міх і гашетка. На обличчі в нього жінка побачила маску з сріблястого металу. Він завжди надягав цю маску, коли хотів приховати свій настрій. Вона щільно облягала його худорляве лице, повторюючи всі вигини щік, підборіддя та лоба. Чоловік розглядав страшну зброю. Зброя гула, наче вулик. І справді — тисячі золотих бджіл готові були вирватися із зловісним вереском на волю, щоб жалити на смерть ворога і самим безживне падати на пісок.
— Куди ти? — спитала жінка.
— Що? — перепитав він, дослухаючись до страшного дзижчання. — Коли доктор Нлле зводить запізнюватися, то я, чорт забирай, не маю наміру чекати його цілісінький день. Піду трохи походжу. А ти сиди вдома. Чуєш?
— Гаразд, — відповіла жінка, дивлячись на блискучу маску.
— Скажеш докторові Нлле, що я незабаром повернусь. Вийшов, скажеш, на полювання.
Трикутні двері зачинились. Ілла стежила за ним поглядом, аж поки він зник у сонячній далині. Потім вона знову взялася прибирати кімнати за допомогою магнітного пилу і збирати з кришталевих стін плоди, що вистигли за день. Спочатку робота кипіла у неї в руках, але незабаром жінку опанувала якась дивна знемога. Вона, сама того не помічаючи, почала наспівувати ту загадкову пісню. Очі її раз у раз зверталися до неба.
І раптом Ілла застигла на місці, затамувавши подих.
Те, чого вона чекала, наближалося.
Воно могло статися щомиті.
Їй був знайомий цей стан тривожного чекання. Це Траплялося, коли надходила гроза і навколо западала напружена тиша. Тоді було чути, як над землею повзли зловісні тіні. Від напруження дзвеніло у вухах, і здавалося, що навіть час зупинився. Жінка починала мимоволі тремтіти. Хмари клубочилися над головою, мінячись похмурими барвами. На гори лягала сіра тінь. Ув’язнені у клітці квіти ледь чутно зітхали, ніби попереджаючи про близьку небезпеку. Напруження чимдалі зростало, аж волосся починало ворушитися на голові. А десь у глибині кімнат тихесенько звучав чийсь голосок: “Час, час, час, час…” — наче на м’який оксамит падали краплини води,
І враз розверзалося небо. Злива світла, а потім завіса темряви, чергуючись, спадали на землю разом із потоками дощу.
Щось схоже вона відчувала і тепер. Наближалася гроза, але навколо сяяла блакить. Кожної хвилини могла креснути блискавка, хоч небо було безхмарне.
Тепер Ілла без упину ходила по мовчазних кімнатах. Ось-ось проріже небо блискавка, вдарить грім, над пустелею звисне клубок диму, а потім настане тиша і на доріжці почуються кроки. Пролунає стукіт, і вона побіжить відчиняти кришталеві двері.
“Ти збожеволіла, Ілло, — докоряла вона сама собі. — Навіщо ти тішишся фантастичними мріями?”
І ось це сталося!
Повітря сколихнула тепла хвиля, наче десь поруч промчала величезна вогняна куля. Щось просвистіло, заблищало і зникло за пагорбами.
З грудей у Ілли вихопився крик. Вона вискочила за двері і стала дивитися туди, де зникло оте “щось”. Жінка вже хотіла бігти за горб, але пригадала свою обіцянку сидіти вдома і нікуди не ходити. Адже до них мав завітати доктор, і чоловік розсердиться, коли вона втече з дому.
Вона чекала на порозі, важко дихаючи і простягнувши вперед руки. Що робиться там, у Зеленій долині? Вона напружувала зір, але за пагорбами нічого не було видно. Врешті зайшла в кімнату. “Яка ти все-таки дурненька, — думала вона. — Віриш усьому, що підказує твоя уява. Там, мабуть, пролетів птах, а може, прошумів вітер. Сядь та заспокойся”.
І жінка сіла.