Ааа знову з’явився у вікні. Обличчя в нього світилося тріумфом.
— Сто чортів! Я його викликав на дуель!
— Містере Ааа… — спокійним голосом промовив капітан.
— Я застрелю його, як собаку! От побачите, застрелю!
— Містере Ааа, вислухайте мене. Ми пролетіли шістдесят мільйонів миль.
Ааа вперше уважно подивився на каштана.
— То звідки ви, кажете, прибули?
Капітан щасливо посміхнувся. “Нарешті ми підійшли до суті справи”, — шепнув він своїм супутникам. А вголос сказав:
— Наш корабель пролетів шістдесят мільйонів миль. Ми з Землі!
Ааа позіхнув:
— У серпні цього року відстань до Землі дорівнює п’ятдесяти мільйонам миль. — Він узяв якусь не бачену досі землянами страшну рушницю і сказав. — Ну що ж, треба йти. А ви беріть свою дурну записку — не знаю, чи матимете з неї хоч якусь користь — і йдіть через отой пагорб у містечко Іопр і розкажіть усе містерові Ііі. Саме він вам і потрібен. Не містер Ттт! Ні, він несусвітний дурень, і я таки вб’ю його. Я теж не можу стати вам у пригоді, бо працюю зовсім в іншій галузі.
— В іншій галузі, в іншій галузі! — передражнив його капітан. — Невже слід працювати в якійсь певній галузі, щоб гостинно прийняти людей з Землі?
— Розкажіть комусь іншому! Всі знають, хто ви такі. — Ааа збіг сходами вниз, кинув: “Бувайте здорові!” — й помчав доріжкою, розставляючи ноги, як циркуль.
Четверо мандрівників стояли ні в сих ні в тих. Врешті капітан сказав:
— Ні, ми таки знайдемо когось, хто нас вислухає.
— Може, нам слід знятися з цієї планети, політати, а потім знову сісти, — тоскно зауважив один із них. — Може, їм потрібен час, щоб влаштувати гідну зустріч?!
— Непогана думка, — пробурмотів стомлений капітан. На вулицях містечка була сила людей. Вони заходили й виходили з будинків, віталися одне з одним, розмовляли. На обличчях у них були золоті маски, сині маски й малинові маски із срібними губами й бронзовими лобами, маски усміхнені й маски похмурі — відповідно до настрою власника.
Четверо землян, спітнілі від довгої ходи, зупинилися біля дівчинки, що гралася на вулиці, і запитали, де будинок містера Ііі.
— Он там, — кивнула дівчинка головою. Капітан присів біля неї навпочіпки, подивився на гарненьке личко й сказав:
— Дівчинко, мені треба поговорити з тобою. Він посадовив її на коліно і взяв маленькі брунатні рученята у свої великі, білі. Здавалося, він хоче розповісти їй імпровізовану казку — одну з тих, що їх діти люблять слухати перед сном, — і не поспішаючи обмірковує подробиці.
— Послухай-но, дівчинко. Шість місяців тому на Марс прилетіла ракета. В ній був чоловік на ім’я Йорк, він був зі своїм помічником. Ми не знаємо, що з ними сталося. Може, вони розбилися при посадці. Ми прибули сюди так само, як і вони, — на ракеті. От якби ти побачила нашу ракету! Вона в нас дуже велика. Наша експедиція називається Другою міжпланетною експедицією. Ми прибули до вас із планети Земля…
Тим часом дівчинка механічно вивільнила одну руку і наділа собі на обличчя золоту маску без ніякого виразу. Потім вона витягла золотого іграшкового павука і кинула його на землю. Павук слухняно зліз їй на ногу, і вона стежила за ним холодним поглядом крізь щілини маски.
Капітан легенько струснув дівчинку, щоб привернути її увагу до своєї розповіді.
— Ми з Землі, — сказав він. — Ти віриш мені чи ні?
— Так, — відповіло дівча, не відриваючи погляду од великих пальців своїх ніг, якими копирсалося в пилюці.
— От і гаразд, — промовив капітан і вщипнув дівчину за руку-жартома, а також для того, щоб вона повернула до нього своє обличчя. — Слухай далі. Ми побудували собі велику ракету. Ти віриш цьому?
— Авжеж, — сказала дівчинка і почала колупати пальцем у носі.
— І я — вийми, дівчинко, палець із носа! — і я — капітан цієї ракети, і…
— Ще ніколи за всю історію людству не вдавалося здійснити міжпланетного польоту, — процитувало дівча, заплющивши очі.
— Неймовірно! Як ти догадалася, що я хочу це сказати?
— О, дуже просто. Телепатія. — І дівчинка недбало витерла об коліно свій палець.
— Невже це тобі байдуже? — вигукнув капітан. — Чому ти не радієш?
— Вам слід негайно звернутися до містера Ііі, — промовила дівчинка, опускаючи на землю свого павука. — Містер Ііі буде радий поговорити з вами.
Дівчинка побігла геть, а іграшковий павук слухняно поліз за нею.
Капітан так і залишився сидіти навпочіпки, дивлячись їй услід вологими очима. Потім він перевів погляд на свої порожні руки. Щелепа у нього відвисла. Інші троє непорушне стояли біля свого командира, і їхні тіні ховались у них під ногами. Потім вони плюнули на кам’яний тротуар.
Зачувши стукіт, Ііі сам одчинив двері. Він збирався на лекцію, але міг приділити їм якусь хвилину, коли вони одразу зайдуть у кімнату і скажуть прямо, чого від нього хочуть.
— Трошечки уваги, — відказав капітан, дивлячись на господаря почервонілими втомленими очима. — Ми прибули з Землі у ракеті, нас четверо, троє чоловік команди і капітан, ми виснажені й голодні, нам треба поспати. Ми сподівалися, що нас зустрінуть, піднесуть нам ключі від міста або виявлять свою повагу якимсь іншим способом. Нам було б приємно, якби хтось потиснув нам руки, сказав: “Слава вам! Вітаємо вас!” Оце, мабуть, і все.
Ііі був високий худорлявий марсіанин, його жовтуваті очі ховалися під товстими синіми кристалами. Він нахилився над письмовим столом і почав переглядати свої папери, час від часу кидаючи на гостей пронизливий погляд.
— Де ж це мої бланки? Тут їх немає, — говорив Ііі сам до себе і почав заглядати в ящики, бурмочучи щось під ніс. — Куди я міг запроторити бланки? Вони десь мають бути. Але де? Ага, ось вони, нарешті! — і марсіанин подав гостям якісь папірці. — Вам доведеться поставити внизу свої підписи.
— Невже не можна обійтися без оцих безглуздих формальностей?
Ііі позирнув на нього крізь товсті кристали.
— Ви кажете, що прибули з Землі? Коли так, то для вас немає іншого виходу. Доведеться підписати.
— А члени команди? Їм теж треба поставити свої підписи? — запитав капітан, підписуючи бланк.
Ііі подивився на капітана, зміряв поглядом трьох хлопців і глумливо зареготав:
— Ха-ха-ха! Їхні підписи! Це мені подобається! Щоб вони поставили свої підписи! — Він так реготав, що сльози виступили у нього на очах. Він ляпав себе по коліну і аж лягав, знемагаючи від сміху. Нарешті йому вдалося стати на ноги, вчепитися руками за край столу. — Свої підписи! — повторював він.
Четверо землян насупилися.
— Що ж тут смішного? — спитав капітан.
— Вони — і підписи! — зітхнув ослабілий від веселощів Ііі. — Я просто не можу! Обов’язково розповім про це містерові Ккк. — Все ще посміюючись, він узяв у руки підписаний бланк. — Здається, все гаразд. Є навіть згода на евтаназію, якщо доведеться вжити такого крайнього засобу.
Ііі задоволене хихикнув.
— Згода на що? — перепитав капітан.
— Не розмовляйте. Я повинен вручити вам одну річ. Візьміть оцей ключ.
Капітан аж зашарівся від задоволення.
— Для мене це велика честь, — почав він.
— Це не ключ од міста, дурню! — одрізав Ііі. — Просто ключ від дверей будинку. Ідіть коридором до кінця й одімкніть великі двері. Коли зайдете всередину, двері за собою зачиніть. Переночуєте там, а зранку я пришлю до вас містера Ккк.
Капітан нерішуче взяв ключа. Хвилину він стояв, утупивши очі в підлогу. Хлопці теж не ворушилися. Здавалося, в їхньому тілі не лишилося жодної кровинки і ані краплини того запалу, який наснажив їх на міжпланетну подорож.
— Що таке? Що з вами сталося? — запитав Ііі. — Чого ви чекаєте? — він підійшов до капітана й почав вдивлятися йому в обличчя своїм пронизливим поглядом. — Що там у вас, кажіть!