Колись дуже давно, пригадувала вона, мені снився сон, страшенно гарний, та раптом мене хтось збудив, і то був день, коли я народилася. А тепер? Стривай, треба прикинути… Вона повернулася думкою до дійсності. Де ж це я була? Дев’яносто років… Як віднайти нитку того давнього сну й відновити його?.. Вона вистромила з-під укривал маленьку кощаву руку. Осьде… Атож, оце воно й є. Вона всміхнулася. Занурившись іще глибше в теплий сніговий замет, повернула голову на подушці. Тепер було гаразд. І ось уже… так, так, ось уже той сон почав помалу зринати в її свідомості, заколисливий, наче тихе море, що хлюпочеться вподовж безконечного, вічно молодого берега. Тоді накотився теплою хвилею, підняв її із снігу й поніс кудись над майже забутим дитячим ліжечком.
А внизу, подумала вона, зараз чистять столове срібло, прибирають у підвалі, витирають порох у кімнатах. Їй було чути, як у всьому домі триває життя.
— От і добре, — прошепотіла прабабуся, линучи на хвилі сну. — Життя є життя, так і має бути.
І хвиля понесла її від берега.
— Ой, привид! — зойкнув Том.
— Ні, — озвався голос. — Це я.
У темну спальню, де пахло яблуками, влилося примарне світло. Скляна літрова банка немовби висіла в повітрі, і в ній мерехтіли десятки тьмяних вогників. І в цьому блідому посвіті урочисто блищали Дугласові очі. Він так засмаг, що його обличчя й руки ніби розчинились у темряві і нічна сорочка здавалася безплотною примарою.
— Ох ти ж! — вихопилось у Тома. — Скільки світлячків! Двадцять, тридцять?
— Цить, не кричи!
— Навіщо вони тобі?
— Нас полаяли за те, що ми читали допізна з ліхтариками під укривалом, хіба ні? А коли тут буде банка зі світлячками, ніхто й слова не скаже — подумають, що це просто колекція.
— Дуг, ну ти ж і голова!
Але Дуглас нічого на це не відповів. Він поважно поставив той мерехтливий світильник на нічну тумбочку, взяв олівця й заходився ревно писати щось у своєму блокноті. Світлячки спалахували, пригасали, знову спалахували й пригасали, і в його очах раз по раз зблискували три десятки мигтючих зеленкувато-блідих вогників, а він усе писав та писав — десять, двадцять хвилин, — нанизував рядок за рядком, закреслював і виправляв, записував і переписував усе те, що назбирав похапцем протягом літа. Том лежав і, мов заворожений, дивився на маленьке живе вогнище, що тріпотіло й блимало всередині банки, аж поки так і заснув, спираючись на лікоть, а Дуглас тим часом і далі писав. Нарешті на останній сторінці він підсумував уже записане:
“НЕ МОЖНА ПОКЛАДАТИСЯ НА РЕЧІ, БО:
— коли це, приміром, машини, вони розвалюються, або іржавіють, або гниють, або й узагалі залишаються недороблені… або ж їх назавжди замикають у гаражі…
— коли це тенісні туфлі, ти можеш пробігти в них із такою-то швидкістю лише таку-то відстань, а потім тебе знову притягає до землі…
— коли це трамвай, то хоч який він великий, а проте завжди доїжджає тільки до кінця колії…
НЕ МОЖНА ПОКЛАДАТИСЯ НА ЛЮДЕЙ, БО:
— вони кудись від’їздять…
— незнайомі вмирають…
— знайомі так само вмирають…
— друзі вмирають…
— одні вбивають інших, як ото в книжках…
— і твої родичі теж можуть умерти”.
Отже…
Він глибоко вдихнув, затримав у грудях повітря, а тоді поволі, з шумом випустив його; потім удихнув знову й так само повільно відітхнув крізь зчеплені зуби.
Отже…
І дописав великими й жирними друкованими літерами:
“ОТЖЕ, КОЛИ ТРАМВАЇ, І БРОДЯГИ, І ЗНАЙОМІ, І ДРУЗІ МОЖУТЬ ПІТИ НА ЧАС ЧИ ПІТИ НАЗАВЖДИ, АБО РОЗВАЛИТИСЬ, АБО ВМЕРТИ, І КОЛИ ЛЮДЕЙ МОЖУТЬ УБИВАТИ, І КОЛИ ТАКІ ЛЮДИ, ЯК ПРАБАБУСЯ, ЩО МАЛИ Б ЖИТИ ВІЧНО, ТЕЖ МОЖУТЬ УМЕРТИ… КОЛИ ВСЕ ЦЕ ПРАВДА… ТО І Я, ДУГЛАС СПОЛДІНГ, КОЛИСЬ… МАЮ…”
Але в цю мить світлячки, немов притлумені його похмурими думками, потемніли й згасли.
“Усе одно я не можу зараз писати далі, — подумав Дуглас. — Не хочу більш писати сьогодні. От не хочу — і край”.
Він озирнувся на Тома, що так і спав собі, зіпершись на лікоть. Тоді торкнув його за руку, і Том, зітхнувши уві сні, важко повалився на подушку.
Дуглас узяв банку з холодними згаслими комахами, і вони знов заблимали блідими вогниками, неначе тепло його руки повернуло їх до життя. Він підніс банку так, щоб освітлити написане на останній сторінці блокнота, де лишилося дописати кілька завершальних слів. Але натомість пішов до вікна й відхилив назовні раму з протимоскітною сіткою. Потім відкрутив з банки покришку й вивернув розсип блідих іскор у безвітряну ніч. Світлячки розправили крильця й полетіли геть.