І справді, на білій картці проступили тонкі, мов павутиння, кручені лінії, схожі на химерні завитки літер, що складалися в слова… одне… два… три…
— Горить! — крикнув Том і упустив карту.
— Наступи ногою!
Та поки вони підхопились і стали топтати кам’яну спину старого лева, карта вже догоріла.
— Дуг! Тепер ми ніколи не дізнаємося, що там було написано!
Дуглас тримав на долоні ще теплі чорні пластівці.
— Ні, я бачив. І запам’ятав слова.
Пластівці ледь чутно зашелестіли в його руці й розсипалися на попіл.
— Пригадуєш, навесні ми бачили комедію “Чарлі-втікач”, то там потопав один француз і весь час гукав по-французькому: “Secours, secours!”[46] — а Чарлі ніяк не міг зрозуміти. А потім хтось сказав йому, що це означає, і Чарлі стрибнув у воду й врятував того чоловіка. Так от, на карті було це слово — secours, я своїми очима бачив!
— А чому вона написала по-французькому?
— Та щоб містер Чорні не зрозумів, дурний ти!
— Дуг, то був просто водяний знак, його й стало видно, коли ти нагрів карту… — Та, помітивши вираз братового обличчя, Том замовк. — Ну гаразд, не сердься. Щось там наче було схоже на те слово чи на якесь інше. Але ж були й ще якісь слова…
— Були — “мадам Таро”… Томе, тепер я зрозумів! Колись дуже давно і справді була така мадам Таро, відома віщунка. Я навіть бачив її портрет в енциклопедії. До неї приїздили люди з усієї Європи. Ну як, дійшло до тебе? Думай, Томе, думай!
Том знову сів левові на спину й подивився в кінець вулиці, де мерехтіли вогні Галереї.
— Та невже вона і є справжня мадам Таро?
— Авжеж! Сидить собі в скляному ящику під усіма тими червоними та блакитними шовками й під старим напіврозтопленим воском! Може, давно-давно хтось її приревнував чи зненавидів, отож і залив воском та замкнув навіки в цій в’язниці, а потім вона переходила від лиходія до лиходія й нарешті через сотні років опинилася тут, у Грінтауні, в штаті Іллінойс, і, замість ворожити європейським королям, мусить працювати за нікчемні мідяки!
— Ти кажеш — лиходії? То й містер Чорні?..
— Прізвище — Чорні, сорочка в нього чорна, штани чорні, краватка теж чорна. І в кіно всі лиходії завжди в чорному, хіба ні?
— Чого ж вона не покликала на допомогу ще торік чи позаторік?
— А хто знає, може, вона вже сто років пише на картах лимонним соком, а всі читають тільки написане чорнилом, і тільки ми додумалися нагріти карту сірником і побачити, що там насправді. І добре, що я знаю, як перекласти оте secours.
— Ну гаразд, вона просить допомоги. То й що?
— Звісно, ми її врятуємо.
— Викрадемо з-під носа в містера Чорні, еге? А скінчиться це там, що ми самі опинимось у скляних ящиках, залиті воском, наче два чаклуни, й будемо сидіти в них десять тисяч років.
— Томе, та ось же бібліотека. Ми озброїмося проти містера Чорні всякою магією та чарівними зіллями.
— Є лиш одне чарівне зілля, яке може здолати містера Чорні, — сказав Том. — Кожного вечора, як тільки в нього набирається досить пенсів, він… Ану, дай гляну… — Том видобув з кишені жменьку мідяків. — Може, й вистачить. Слухай, Дуг, ти поки що йди читай книжки. А я побіжу й п’ятнадцять разів подивлюся “Втечу з Пенсільванської в’язниці”, вона мені ніколи не набридає.
Потім зустрінемося біля Галереї. Мабуть, на той час чарівне зілля вже діятиме нам на руку.
— Томе, ти повинен знати, на що йдеш.
— Слухай, Дуг, ти хочеш визволити ту принцесу чи ні?
Дуглас рвучко обернувся й побіг.
Том подивився, як за ним захряснулись двері бібліотеки. А тоді перемахнув через левову спину й поринув у темряву. На сходах бібліотеки затріпотіли рештки згорілої карти, і вітер змів їх геть.
У Галереї було темно, і покручені доріжки китайського більярду лежали ледь видимі й загадкові, мов незгарбні літери, нашкрябані на вкритій порохом долівці у печері якогось велета. За віконцями кінемаскопа самовдоволено щирив зуби Тедді Рузвельт, а брати Райти тільки-но починали обертати дерев’яний пропелер. Чаклунка сиділа у своєму ящику, і її воскові очі були тьмяні й каламутні. Аж раптом одне око зблиснуло. То сягнув знадвору крізь запорошені шиби промінь кишенькового ліхтарика. До замкнених дверей привалилася чиясь хитка громіздка постать, у замку заскреготів ключ. Двері рвучко розчахнулись і лишилися відчинені. Почулося хрипке сапання.
— Не бійся, стара, це я, — заточуючись, мовив містер Чорні.
Тим часом з вулиці до Галереї, уткнувши носа в якусь книжку, підійшов Дуглас, тоді роззирнувся й побачив Тома, що принишк у сусідньому під’їзді.