— Мадам Таро! — погукував він ледь чутно. — Мадам Таро!
Йому здалося, ніби на дні яру в місячному світлі майнула біла рука. То був просто клапоть паперу, що ворухнувся на вітрі. Але Дуглас усе одно подавсь туди…
Міський годинник вибив північ. Майже в усіх будинках уже згасло світло. У домашній майстерні при гаражі двоє хлопців та батько відступили від чаклунки, що сиділа тепер незворушно, як і раніш, у старому лозовому кріслі, а перед нею на покритому цератою ломберному столику були розкладені химерними віялами ченці й блазні, кардинали й кістяки, сонця й комети — старовинні ворожильні карти, яких вона ледь торкалася восковою рукою. Говорив батько.
— …добре все розумію. Коли я був такий, як ви, і з нашого міста від’їжджав цирк, я гасав по всіх усюдах і збирав сотні афіш. А згодом завів кролів і захопився магією. Споруджував на горищі пристрої для ілюзій і потім не міг витягти їх звідти. — Він кивнув головою до чаклунки. — Пригадую, років тридцять тому вона провістила майбутнє і мені. Ну гаразд, почистьте її як слід і йдіть спати. А в суботу змайструємо для неї спеціальний ящик.
Він рушив був до дверей гаража, але Дуглас тихо озвався до нього:
— Тату… Дякую тобі. За дорогу додому. Дякую.
— Ет, пусте, — мовив батько й пішов. Лишившись самі із чаклункою, хлопці подивились один на одного.
— Ох ти ж, просто Головною вулицею всі четверо — ти, я, тато і вона! Такого тата пошукати!
— Завтра піду й відкуплю в містера Чорні решту автоматів, — сказав Дуглас. — Дам йому десять доларів, він же однаково все викидатиме.
— Авжеж. — Том подивився на стару чаклунку в лозовому кріслі. — Ну просто як жива! Цікаво, що там у неї всередині?
— Тоненькі пташині кісточки. Усе, що лишилося від мадам Таро з наполеонівський часів…
— І ніякої механіки? А може, розріжемо й подивимось?
— Ще встигнемо, Томе. — Коли?
— Ну, через рік, через два… коли мені буде чотирнадцять або й п’ятнадцять, отоді й подивимось. А поки з мене досить і того, що вона тут. Я завтра ж візьмуся до діла, щоб зняти з неї чари й визволити її назавжди. І колись ти почуєш, що в нашому місті з’явилася прекрасна молода італійка в літній сукні і всі, хто був на станції, бачили, як вона купила квитка кудись на схід, а потім сіла в поїзд та й поїхала, і всі казатимуть, що зроду не бачили такої красуні, ціле місто тільки про неї й говоритиме, і ніхто не знатиме, звідки вона взялася й куди поїхала… Отоді ти зрозумієш, що то я зняв чари й визволив її. І тоді ж таки, як я тобі й сказав, років через два, того самого вечора, як поїде її поїзд, ми з тобою зможемо розітнути віск. А що її там уже не буде, то ми знайдемо всередині тільки якісь гвинтики, коліщатка й усяке таке. Ось воно як.
Дуглас підняв чаклунчину руку й почав водити нею над коловоротом життя, над примхами кощавої смерті, над строками й вироками, над долями й химерами, і воскова рука легенько перебігала по картах, ледь чутно черкаючи по них пересохлими нігтями. Зрушене якоюсь прихованою силою рівноваги, обличчя чаклунки нахилилося до хлопців, і застиглі очі яскраво зблиснули в різкому світлі голої лампочки.
— Провістити тобі долю, Томе?
— Авжеж.
Із широкого чаклунчиного рукава випала карта.
— Бачиш, Томе? В неї була схована карта, і вона віддала її нам! — Дуглас повернув карту до світла. — Чиста… Я покладу її на ніч у коробку з хімікатами. Завтра відкриємо коробку, і там буде щось написано.
— А що?
Дуглас заплющив очі, щоб краще побачити слова.
— Там буде написано: “Ваша покірна слуга й щирий друг мадам Флорістан Маріані Таро, хіромантка, зцілителька душ і провісниця долі, красно дякує вам”.
Том засміявся й труснув брата за плече.
— Ну-ну, Дуг, а ще що?
— Стривай, зараз скажу… А ще там буде написано ось що: “Гей-егей, круть-верть!.. Чи не краще танцювати, ніж в землі сирій лежати… І крутитись, і вертітись, і співати “Гей-егей!” А далі: “Томе й Дугласе Сполдінги, усе, чого ви забажаєте в житті, збудеться”. І ще буде сказано, що ми з тобою, Томе, житимемо вічно… ти чуєш, вічно!
— І все те на одній оцій карті?
— Усе як є, Томе.
У ясному світлі електричної лампочки всі троє — два хлопчаки і стара чаклунка — нахилили голови й усе дивились та дивились на ще чисту, але таку багатонадійну карту, і їхні блискучі очі прозирали кожне з тих незбагненно прихованих слів, що невдовзі мали випливти із туманного небуття.
— Гей-егей! — мовив Том як міг тихіше.
І Дуглас, так само пошепки, переможно підхопив:
— Гей-егей!..