І ось о пів на другу глупої темної ночі легенький протяг поніс по коридорах смаковиті пахощі. Згори одне по одному почали спускатися жінки з накрученим на бігуді волоссям, чоловіки в купальних халатах — усі вони навшпиньки підходили до дверей кухні й зазирали всередину, де темряву осявали тільки нерівні спалахи червонястого вогню в розжареній до шкварчання плиті. І там, у тій теплій темряві, близько другої години ночі серед брязкання й дзвону посуду невиразним привиддям снувала бабуся, знов підсліпувато мружачи очі, і руки її самі непомильно знаходили все, що треба, посипали духмяними спеціями вариво, що булькало в каструлях і парувало в казанках, щось хапали, мішали, переливали, і її розшаріле обличчя над тими принадними дивами червоніло у відсвітах вогню, мов у справжньої чаклунки, натхненої магічними чарами.
Тихенько, мовчки домочадці накрили стіл найкращою скатертю, розіклали серветки та мерехтливе столове срібло, а щоб не порушити чарів, засвітили замість електричних ламп свічки.
Повернувшись додому з нічної роботи в друкарні, дідусь аж собі не повірив, коли почув, що в освітленій свічками їдальні проказують застільну молитву.
Ну, а сама їжа? М’ясо було присмачене прянощами, в соусах відчувався гострий дух кері, зелень прикрашали розетки з масла, печиво зблискувало золотистими краплями меду, і все те так вабило око й так просилось до рота, що над столом розглягалося тихе протягле мукання, неначе стадо худоби, вдершись на лужок, допалося до солодкої конюшини. А далі з усіх уст посипалися радісні вигуки: як, мовляв, добре, що простора нічна одіж не спирає нікому живота.
О пів на четверту проти неділі, коли весь дім сповнило тепле відчуття ситості й умиротворення, дідусь відсунув свого стільця й велично махнув рукою. Тоді пішов до бібліотеки й повернувся з величезним томом Шекспіра. Поклав його на дерев’яний таріль і урочисто підніс дружині.
— Бабусю, — сказав він, — прошу тебе, приготуй нам завтра на вечерю цю чудову книгу. Я певен, — та, мабуть, і всі ми, — що завтра ввечері, коли ти подаси її на стіл, вона буде така ж ніжна, соковита, присмажена й м’яка, як груднинка осіннього фазана.
Бабуся взяла книгу обома руками й заплакала з радості.
Вони сиділи за столом аж до світанку: їли то те, то те на десерт, попивали настоянку з диких квітів, що росли на лужку перед будинком, — і тільки тоді, коли прокинулись перші птахи й зажеврів небокрай на сході, всі потяглися нагору, по своїх кімнатах. Дуглас лежав і дослухався, як далеко в кухні холоне плита. А ось пішла спати й бабуся.
“Містере Джонас, — подумки звернувся він до лахмітника, — хоч би де ви тепер були, а я сьогодні віддячив вам, відплатив за добро. Я передав його далі по колу, атож, таки передав…”
Він заснув і побачив сон.
У тому сні бамкав гонг і всі домочадці з радісними вигуками мчали до їдальні снідати.
А потім, зненацька, літо скінчилося.
Дуглас уперше збагнув це, коли вони якось ішли вулицею в центрі міста. Нараз Том схопив його за руку і вражено показав на вітрину крамниці дрібного товару. Обидва прикипіли до місця: у вітрині рівними рядами, з моторошною незворушністю красувалися речі із зовсім іншого, такого далекого світу.
— Олівці, Дуг, десять тисяч олівців!
— Ох ти ж чорт!
— Записники, по п’ять центів, по десять центів, зошити, гумки, акварельні фарби, лінійки, компаси… Сто тисяч штук!
— Не дивися. Може, то просто мана.
— Ні, — в розпачі простогнав Том. — То школа. Вже на носі школа! І чого б ото я виставляв такі речі, поки ще не скінчилося літо! Половину канікул зіпсували!
Вони рушили далі і, прийшовши додому, побачили на всохлому, полисілому лужку дідуся — він збирав поодинокі останні кульбаби. Якийсь час хлопці мовчки допомагали йому, а потім Дуглас, схилившись над власною тінню, сказав:
— Томе, коли цей рік отак кінчається, то який буде наступний — кращий чи гірший?
— Не питай мене. — Том дмухнув, наче в дудочку, у стеблину кульбаби. — Не я ж створив цей світ. — Він трохи подумав. — Хоч часом мені здається, ніби таки я. — І смачно плюнув.