— А я щось передчуваю, — мовив Дуглас.
— Що?
— Наступний рік буде ще більший, дні будуть ясніші, а ночі довші й темніші, люди так само вмиратимуть, і так само народжуватимуться нові, і посеред усього того буду я.
— Атож, Дуг, ти і ще мільярди людей, не забувай.
— У такі дні, як оце сьогодні, — тихо промовив Дуглас, — мені здається, що я… що я буду сам-один!
— Як потрібна буде допомога, — сказав Том, — ти тільки гукни.
— Що може вдіяти десятирічний братик?
— Десятирічному братикові на те літо буде вже одинадцять. Щоранку я розмотуватиму світ, наче клубок гумової стрічки в м’ячику для гольфу, а ввечері знову змотуватиму. Попросиш — покажу, як це робиться.
— Дурнуватий.
— Завжди був такий. — Том скосив очі й висунув язика. — І завжди буду.
Дуглас засміявся. Разом з дідусем вони спустилися в підвал і, поки він обривав голівки кульбаб, дивилися на полиці, де застиглими потоками, закорковане в пляшки з кульбабовим вином, виблискувало ціле літо. Ті пляшки, пронумеровані від одного до дев’яноста з чимось, — по одній на кожний літній день, — уже майже всі були повні й неначе світилися жаром у підвальному присмерку.
— Це ж треба, — сказав Том. — Отак зберегти і червень, і липень, і серпень. Чудово придумано.
Дідусь звів очі, подумав і усміхнувся.
— Куди краще, ніж складати на горище речі, які більш ніколи не знадобляться. А так цілу зиму час від часу на хвилину чи дві повертатимешся в літо, а коли пляшки спорожніють і літо дійде кінця, то й не буде про що шкодувати, й не доведеться ще сорок років спотикатися об усякий зворушливий мотлох. Чистий продукт, ні тобі диму, ні куряви, сама тільки користь — ось що таке кульбабове вино.
Хлопці почали водити пальцями по рядах пляшок.
— Оце — перший день літа.
— А це — той день, коли я купив нові тенісні туфлі.
— Атож. А оце — Зелена машина!
— Курява з-під копит буйволів! Чін Лінсу!
— Чаклунка Таро!.. Нелюд!
— Але ж насправді літо ще не скінчилося, — сказав Том. — І ніколи не скінчиться. Я пам’ятатиму весь цей рік, усе, що сталося кожного дня, завжди пам’ятатиму.
— Воно скінчилося ще перед тим, як почалося, — промовив дідусь, розкручуючи гвинт винного преса. — Я нічогісінько не пам’ятаю, хіба тільки якусь там нову траву, що її не треба косити.
— Ти жартуєш!
— Ні, хлопці, ні. Колись ви й самі пересвідчитесь, що під старість дні немовби розпливаються… їх уже не відрізняєш один від одного…
— Та де! — заперечив Том. — Ось цього тижня я в понеділок катався на роликах в Електричному парку, у вівторок їв шоколадний торт, у середу впав і розтягнув сухожилок, у четвер зірвався в яру з виноградної ліани — он скільки всякого за один тиждень! Та й сьогодні — цей день я теж запам’ятаю, бо на деревах уже почало жовкнути й червоніти листя. Скоро воно засипле весь лужок, ми позгрібаємо його в купи й плигатимемо на них, а потім спалимо. Ні, цього дня я ніколи не забуду! Завжди пам’ятатиму його, я певен!
Дідусь подивився вгору, де за підвальним віконцем шелестіло на холоднуватому вітрі вже торкнуте осінню листя дерев.
— Ну звісно, пам’ятатимеш, Томе, — сказав він. — Неодмінно пам’ятатимеш.
І, залишивши у підвалі просякнуте м’яким світлом кульбабове вино, всі троє вийшли надвір, щоб справити останні літні обряди, бо відчували: це завершальний день чи, власне, вже вечір. А коли почало сутеніти, вони згадали, що ось уже два чи три дні о цій ще не пізній годині всі сусідні веранди стають безлюдні. І в повітрі з’явився якийсь інший, сухіший дух; і бабуся натякала, що краще б замість чаю з льодом попити гарячої кави; і скрізь зачинялися вікна, в яких тріпотіли білі завіски; і холодне м’ясо за вечірнім столом поступалося місцем гарячій печені. З веранд зникли москіти, а коли вже й вони здалися, то війні з Часом справді настав кінець, і людям також не лишалося нічого іншого, як покинути поле бою.
І ось тепер, як і три місяці тому, — чи, може, три довгих століття? — Дуглас, Том і дідусь стояли на чільній веранді, що порипувала, наче сонний нічний корабель на легких хвилях, і втягували в ніздрі повітря. Хлопцям здавалося, ніби кістки їхні, що на початку літа були наче зелені стебла м’яти й гнучкі пагони солодцю, стали тепер грубі, як слонові ікла, й крихкі, як крейда. Та найперше холодний подих осені дався взнаки дідусевим кісткам — так ніби чиясь незграбна рука вдарила по зжовклих басових клавішах старого піаніно, що стояло у вітальні.
Наче стрілка компаса, дідусь повернувся лицем на північ.