— Піду з’їм пампушку та ляжу посплю, — сказав він.
— Добрий цей звичай у нас в Іллінойсі — напакувати живота й лягти спати.
Велика тепла рука важко лягла Дугласові на голову, і від цього дзига закрутилася швидше, швидше й стала тепер однакового, гарного теплого кольору.
Дорога до пампушок була вимощена радістю.
Прикрашений вусиками з цукрової пудри, Дуглас ще міркував, чи поринути йому в сон, а тим часом сон уже підкрався ззаду, пробрався в голову, м’яко вчепився в нього.
О пів на четверту пополудні все його дванадцятирічне єство занурилось у сутінь.
Потім, уже вві сні, він стріпнувся.
Десь віддалік грав оркестр якусь дивну повільну мелодію, глухо звучали мідні труби й барабани.
Дуглас підвів голову, прислухався.
Музика зазвучала гучніше, так наче оркестр вийшов з печери на ясне осоння.
Та погучнішала вона й тому, що коли спершу в оркестрі нібито було всього кілька інструментів, то з наближенням до Грінтауна їх ставало дедалі більше, немовби музиканти, підносячи над головами блискучі проти сонця труби, виходили просто із землі безлюдних кукурудзяних ланів. Десь зійшло, наче тільки того й чекало, щоб у нього вдарили, кружало місяця і враз обернулося на литавру. Десь пурхнула з віт, уже вільних від урожаю, і зазвучала флейтами-пікколо зграйка сполоханих дроздів.
— Процесія! — прошепотів Дуглас. — Але ж сьогодні не Четверте липня, та й День праці вже минув. То чого ж?..
I що гучніше лунала музика, то повільніша, глибша й сумніша вона ставала. Мовби величезна грозова хмара, линучи низько-низько над землею, вкрила тінню пагорби, затопила темрявою дахи й тепер текла вулицею. Мовби гуркотів грім.
Увесь тремтячи, Дуглас чекав.
Аж ось процесія зупинилася перед їхнім будинком.
Сонячні зблиски, відбившись від мідних труб, залітали в горішнє вікно й золотими пташками металися по кімнаті, шукаючи виходу.
Дуглас крадькома, щоб його не помітили, визирнув у вікно.
І побачив усе знайомі обличчя.
Він закліпав очима.
На лужку перед будинком стояв із тромбоном у руках Джек Шмідт — вони сиділи в школі на сусідніх партах, задер догори сурму Білл Арно, Дугласів щирий приятель, пихтів, обвинутий, наче удавом, величезною трубою, перукар містер Вінескі, і… ану, постривай!..
Дуглас прислухався.
У нижніх кімнатах стояла глибока тиша.
Він миттю одвернувся од вікна й збіг сходами наниз, У кухні пахло смаженим беконом, але не було ні душі. В їдальні ще не розвіявся дух млинців, але й там тільки легкий вітрець ворушив невидимою рукою завіски.
Він метнувся до дверей і вибіг на веранду. Атож, у домі не було нікого, зате на лужку він побачив справжнє товпище.
Серед музикантів стояли дідусь із валторною, бабуся з бубоном, Живчик із дитячою дудочкою.
Тільки-но Дуглас з’явився на веранді, як усі чимдуж закричали, і, поки вони кричали, йому спало на думку, як швидко все сталося. Адже тільки мить тому бабуся залишила в кухні на дошці замішане й посилане борошном тісто, на якому зосталися сліди її пальців, і тільки мить тому дідусь відклав у бібліотеці Діккенса, а Живчик зіскочив з дикої яблуні. І ось уже вони стоять у цьому натовпі знайомих, учителів, бібліотекарок, чотириюрідних братів та сестер з далеких персикових садів, і в руках у них також музичні інструменти.
Крик затих, і, забувши про жалобну музику, яку грали перед тим, поки йшли містом, усі стали сміятися.
— Слухайте, — спитав нарешті Дуглас, — що воно за день сьогодні?
— Що за день? — перепитала бабуся. — Твій день, Дугласе.
— Мій?
— Твій, Дугласе. Особливий день. Кращий від дня народження, святковіший від різдва, врочистіший від Четвертого липня, пишніший від великодня. Твій день, Дугласе, твій! — Це вже говорив мер, він виголошував промову.
— Але ж…
— Дуг, — і дідусь показав на величезний кошик, — отут для тебе суничний пиріг.
— І суничний торт, — докинула бабуся. — І суничне морозиво!
Усі завсміхалися. Одначе Дуглас позадкував: йому здавалося, ніби він сам — величезний торт із суничного морозива, що стоїть на сонці, але не тане.
— А коли потемніє, буде фейєрверк, — озвався Живчик і дмухнув у свою дудочку. — І ще я віддам тобі свою банку із світлячками, їх там по самі вінця, я ціле літо збирав.
— Не впізнаю тебе, Живчику. З якого це дива ти її віддаєш?
— Бо сьогодні День Дугласа Сполдінга. Ми принесли тобі квіти, Дуг.
“Хлопцям квітів не приносять, — подумав Дуглас, — навіть до лікарні”.