Та сестри Ремсі вже простягли до нього пучечки прощавай-літа, а дідусь казав:
— Не барися, Дуг! Ставай на чолі процесії, і рушаймо. Пароплав чекає.
— Прогулянковий? Ми попливемо на гуляння?
— Я б назвав це мандрівкою. — Містер Вінескі, перукар, обсмикнув білий фартух і глибше насунув на голову солом’яного капелюха кольору каші з кукурудзяних пластівців. — Ось послухай!
Від озера, за милю звідти, долинув тужливий гудок пароплава.
— Кроком руш! — скомандував дідусь. — Раз-два… Дуг, ну ж бо… раз-два!
— Але ж…
Бабуся вдарила в бубон, Живчик задудів у дудочку, застогнала дідусева валторна, і юрба, рушивши по колу, втягла в себе Дугласа й винесла на вулицю, а там так само втягла й собак, і ті гавкали попереду й позаду всю дорогу до центру містечка, де вуличний рух спинявся пропустити процесію, люди на тротуарах махали руками їй услід, а на горішньому поверсі міського готелю “Грінтаун” хтось подер на дрібні клаптики телефонну книгу й пожбурив їх з вікна на вулицю, — але поки те конфетті з телефонних номерів долетіло до бруківки, процесія вже спустилася з пагорба, залишивши позаду й осоння, і містечко.
Коли вони вийшли на берег німотного озера, сонце вже заволікали хмари, а від води швидко насувався густий туман, і Дуглас, дивлячись на нього, злякався: здавалось, ніби від осіннього неба відірвалася величезна грозова хмара і, спустившись додолу, поглинула берег, і містечко, і захоплений грою оркестр.
Процесія зупинилася. Бо тепер звідкись із туману, з-за невидимої пристані, чути було, як наближається великий пароплав, час від часу тужливо ревучи, мов сирена на маяку.
— Ну, хлопче, мерщій до пристані, — тихо мовив дідусь.
— Ану, хто перший! — Живчик кинувся вперед.
Дуглас і з місця не зрушив.
Бо пароплав уже випливав з туману — шпангоут за шпангоутом, ілюмінатор за ілюмінатором — і ось уже став край пристані й скинув сходні.
— А чому… — Дуглас утупив очі в пароплав. — Чому він не має назви?
Усі подивились — і справді, ніякої назви на носі довгого білого пароплава не було.
— Ну… розумієш, Дуг…
Пароплав оглушливо загудів, і юрба знову рушила й понесла Дугласа по мостинах пристані до сходень.
— Дуг, іди ти перший!
— Грайте, хай він іде під музику!
І оркестр, піднісши догори тонну міді й двісті фунтів дзвонів та литавр, тричі підряд заграв “Привітаймо, привітаймо, привітаймо щиро вас!” Дуглас і незчувся, як опинивсь на палубі, а за ним туди забігали інші, квапливо ставили кошики з їжею і чимдуж поспішали назад на пристань…
Бам-м!
Сходні забрали.
Дуглас рвучко обернувся й скрикнув.
Він був на пароплаві сам. Його друзі та родичі лишилися, мов у пастці, на пристані.
— Зачекайте, зачекайте!.. Сходні забрали не випадково.
Їх забрали навмисне.
— Зачекайте! — злякано закричав Дуглас.
— Атож, — неголосно мовив дідусь, стоячи внизу на пристані. — Зачекайте.
І раптом Дуглас зрозумів: ті, що лишилися на пристані, аж ніяк не в пастці.
Він кліпнув очима.
Це він був у пастці, на пароплаві.
Дуглас закричав. Пароплав лунко загудів. Відстань між ним і причалом почала збільшуватись. Оркестр грав “Колумбіє, перлино океану”.
— Та стривайте ж, стривайте!
— Прощавай, Дуг!
— Стривайте!
— До побачення, Дуг, до побачення! — гукали обидві бібліотекарки.
— Прощавай, — шепотіли всі, хто був на пристані.
Дуглас подивився на кошики з їжею і мимоволі згадав, як кілька років тому бачив у музеї в Чікаго єгипетське гробовище, де навколо невеликого видовбаного із колоди човна були розставлені всякі забавки та кошики з геть висхлою від часу їжею. Цей спогад обпік його, наче порох, що спалахнув перед очима. Хлопець закрутився на місці, як навіжений, і заплакав.
— Прощавай, Дуг, прощавай!..
Жінки махали білими хусточками, чоловіки — солом’яними капелюхами. Хтось підняв маленького собачку й помахав ним.
А пароплав віддалявся від пристані по холодній воді озера, туман огортав його все щільніше, і звуки оркестру танули вдалині, і Дуглас уже ледь розрізняв своїх тіток, дядьків і ближчих родичів.
— Стривайте! — гукав він. — Ще не пізно! Звеліть їм повернути назад! Ви теж можете попливти зі мною на гуляння! А й справді, попливемо всі разом!
— Ні, Дуг, тільки ти один, — почув він ген з берега голос дідуся. — Пливи сам, хлопче.
І тепер Дуглас знав, що на пароплаві, крім нього, нікого немає. Якщо пробігти по ньому й зазирнути в усі закутки, не побачиш ні капітана, ні старшого помічника, не побачиш нікого з обслуги. Він самотній на борту цього судна, що самотньо поринає в туман, а внизу, десь під палубою, чахкають і гудуть величезні машини, живуть своїм, позбавленим розуму, замкненим у собі, життям.