Дуглас механічно пішов до носу судна. І раптом відчув упевненість у тому, що досить йому лягти скраю палуби й провести рукою по борту, як він намацає там щойно виписану фарбою назву.
Чому погода розминулася з порою року? Чому знову так потепліло?
Відповідь була проста. Пароплав називався “Прощавай, літо”. А повернулося літо тільки по нього, по Дугласа.
— Ду-у-г!.. — Голоси з берега було вже ледве чути. — До побачення… прощавай… прощавай…
— Живчику, бабусю, дідусю, Білле, містере Вінескі, ні, ні, ні! Живчику, бабусю, дідусю, рятуйте!
Та берег уже спорожнів, пристань зникла з очей, люди розійшлися по домівках, пароплав загудів востаннє й розбив Дугласові серце, і його скалки бризнули сльозами з очей, і тоді він гірко заридав, вимовляючи імена всіх, хто залишився на березі, і їхні імена злилися в одне величезне жаске слово, що струснуло йому душу, і вся кров його серця вихлюпнулась у судомному воланні:
— Дідусю-бабусю-Живчику-Білле-містере-Вінескі-по-можі-і-іть!
І отак, ридаючи, він підхопився й сів на ліжку, і його кидало то в жар, то в холод.
Потім знов упав на подушку, і сльози затікали йому у вуха, а він усе плакав, хоча й відчував, що лежить на своєму ліжку, хоча й відчував на пальцях неслухняних рук і на клаптиковій ковдрі благодайне сонячне світло. Надвечір’я безгучно розмішувало в повітрі кімнати лимонадні тони.
Дуглас перестав плакати.
Він устав і пішов до дзеркала подивитись, який вигляд має печаль, і побачив її — вона всоталась у його обличчя та очі і тепер залишиться в них назавжди, ніколи не зникне; і він простяг руку й доторкнувся до того обличчя за склом, і рука в дзеркалі так само простяглася до нього й була холодна на дотик.
Унизу пекли хліб, і, як і кожного надвечір’я, пахощі його сповнювали весь будинок. Дуглас спустився вниз і побачив, як бабуся видирає з курки соромітні тельбухи, тоді став біля вікна подивитись, як Живчик з верхівки своєї улюбленої яблуні намагається зазирнути за небокрай, — а потім неквапно вийшов на веранду, і пахощі хліба полинули за ним, наче знали, куди він подався, й не хотіли з ним розлучатись.
На веранді хтось стояв і докурював передостанню того дня люльку.
— Дідусю, це ти тут!
— Ну звісно, Дуг.
— Ох! Ох, як добре! Ти тут. І будинок тут. І місто тут.
— Та й ти ж начебто тут, хлопче.
— Тут я, справді тут!
Дідусь кивнув головою, поглянув на небо, набрав у груди повітря і вже хотів був щось сказати, як Дугласа нараз пойняв страх і він вигукнув:
— Не кажи!
— Чого не казати, хлопче?
“Не кажи, — думав Дуглас, — не кажи того, що збирався сказати!”
Дідусь чекав.
Вони дивились, і просто в них перед очима дерева розстеляли на лужку свої тіні й перевдягалися в кольори осені. Десь неподалік остання газонокосарка того літа зголювала й зістригала роки, складаючи їх любими серцю валками.
— Дідусю…
— Що, Дуг?
Дуглас проковтнув слину, заплющив очі і з темряви, в яку вгорнув сам себе, вихлюпнув:
— Смерть — це коли ти сам-один на пароплаві і він відпливає й везе тебе геть, а всі твої рідні залишаються на березі?
Дідусь перетравив почуте, придивився до кількох хмарин у небі, а тоді кивнув головою.
— Приблизно так, Дугласе. А чому ти про це спитав?
— Та просто захотілося знати.
Дуглас провів очима хмарину, що пливла у високості й ніколи не була такою, як у цю мить, і більш ніколи такою не буде.
— Що ти хотів сказати, дідусю?
— Стривай, дай пригадаю. Прощавай, літо?
— Так, сер, — прошепотів Дуглас, пригорнувся до цього високого чоловіка поруч і, взявши його стару руку, міцно притулив до своєї щоки, а тоді поклав собі на голову — такою собі короною для молодого короля.
Прощавай, літо!
ДРУГ НІКОЛАСА НІКЛБІ — МІЙ ДРУГ
Уявіть собі літо, якому немає кінця. Літо тисяча дев’ятсот двадцять дев’ятого року. Уявіть собі хлопця, що не хоче ніколи ставати дорослим. Це я.
Уявіть собі перукаря, що ніколи не був молодим. Це містер Вінескі.
Уявіть собі собаку, що житиме вічно. Це мій Пес. Уявіть собі невелике містечко — таке, в яких тепер ніхто вже не живе.
Уявили? То почнімо…