Грінтаун, штат Іллінойс. Останній тиждень червня.
На порозі маленької, на одне крісло, перукарні час від часу гавкає мій Пес.
Усередині містер Вінескі тупцяє навколо своєї жертви — випадкового клієнта, що куняє в кріслі, розморений полудневою задухою.
Там-таки всередині, непорушний, мов чавунна статуя часів Громадянської війни, стою і я, Дуг Сполдінг, дванадцятирічний хлопчина, — стою, дослухаюся до гарячого вітру надворі й чую, як він здіймає хмари гарячої куряви в розжареному, наче пекарня, навколишньому світі, де вже нікому не погано й не добре, а тільки нестерпно жарко, де під деревами лежать хлопці, прилиплі до собак, і собаки — головами на хлопцях, як на подушках, і дерева заколисують їх, безнадійно шепочучи листям: “Більш ніколи нічого не станеться”.
І ніщо ніде не рухається, коли не рахувати важких, повільних крапель із величезної, завбільшки з труну, брили льоду, що помалу розтає у вітрині крамниці господарських товарів. І єдина людина, яка тішиться прохолодою, — це міс Фростбайт, помічниця мандрівного чудодія, засунута в порожнину, видовбану за формою її тіла в тій крижині, де її ось уже третій день виставлено на загальний огляд, і, як кажуть люди, весь цей час вона не дихає, не їсть і не говорить. Оця остання мука, як на мене, для жінки найстрашніша.
Ніщо не рухалось і на вулиці за дверима, крім смугастого рекламного стовпчика на тротуарі перед перукарнею, що поволі обертався, показуючи то білу, то червону грань — вони виникали нізвідки й зникали в нікуди, мовби зблиски між двома таємницями.
— Ану… — Я нашорошив вуха. — Щось наближається…
— То всього-на-всього поїзд, Дуг. — Містер Вінескі клацнув ножицями й зазирнув у вухо клієнтові. — Всього лише поїзд, що проходить опівдні.
— Ні… — Я аж рота розтулив і, заплющивши очі, витяг шию до дверей. — Справді, щось таке наближається…
Здаля долинув пронизливий гудок, самотній і смутний, що аж душу вивертав.
— Ти теж відчуваєш це, правда, Пес?
Пес гавкнув.
Містер Вінескі зневажливо чмихнув.
— Що може відчувати собака?
— Важливі речі. Значні речі. Збіги обставин. Зіткнення, яких не минути. Так каже Пес. І я так кажу. Ми обидва.
— І він, і ти, і ви обидва. Це вже аж четверо, цілий гурт. — Містер Вінескі одвернувся од напівмертвого від літньої спеки чоловіка в білому фаянсовому кріслі. — А мене, Дуг, більше турбує волосся на підлозі. Підмети-но.
Я заходився вимітати з тонну волосся.
— Ох ти ж… Можна подумати, що воно просто з підлоги виростає.
Містер Вінескі подивився на щітку в моїх руках.
— Атож! Я стільки не настриг. Їй-богу, воно таки саме росте, лежачи на підлозі. Залиш його отак на тиждень, а тоді повернись — і доведеться назувати мисливські чоботи, щоб протоптати тут стежку. — Він показав ножицями на підлогу. — Поглянь. Чи бачив ти коли стільки різних кольорів і відтінків волосся? Оте — з потилиці містера Томкінса. Онде — частина чуба Чарлі Сміта. А оце… оце все, що лишилося від містера Гаррі Джо Флінна.
Я витріщився на містера Вінескі так, наче все те він вичитав з Апокаліпсиса.
— Ну, містере Вінескі, ви, мабуть, усе на світі знаєте!
— Та десь близько того.
— І я… я теж, коли виросту, буду… перукарем! Містер Вінескі, приховуючи втіху, заклопотано повернувся до клієнта.
— Тоді пильнуй, як це робиться, Дуг, очей не спускай. Лікті отак, кисті отак! А ножиці мають промовляти! Клієнти це люблять. Так ніби ти робиш удвоє більше, ніж насправді. Клац-клац, хлопче, клац-клац!.. Я навчився цього від французів. О, ті французи! Вони пурхають-навколо крісла навшпиньки, і їхні гострісінькі ножиці щебечуть і легенько дзьобають волосся, щебечуть і дзьобають, ти тільки послухай, Дуг!
— Ох ти ж! — мовив я, поводячи головою за його ліктем, захоплений тим щебетанням і дзьобанням, та раптом завмер: із гарячої літньої далини вітер доніс якийсь наче стогін, сумовитий і бентежливий. — Онде, знову той поїзд. І щось у поїзді.
— Полудневий поїзд тут не зупиняється.
— Але ж я щось таке відчуваю…
— Я от-от загрузну у волоссі, Дуг.
Я підмів волосся.
Після тривалої мовчанки я озвався знов:
— Мені б хотілося змінити собі ім’я.
Містер Вінескі зітхнув. Геть сонний клієнт не подавав ознак життя.
— Що це з тобою сьогодні, хлопче?
— Та не зі мною. Ім’я в мене нікуди не годиться. Ви тільки послухайте: Дуг. — Я наголосив: — Дуг!
— Ну, не музика, звісно.
— Наче скажений собака гавкає. — І тут-таки я похопився. — Ти, Пес, не ображайся, це не про тебе.