Містер Вінескі позирнув на поріг.
— Йому до всього цього начебто байдужісінько.
— Дуг! Це ж просто казна-що. Ні, сьогодні ж до вечора приберу собі нове ім’я.
Містер Вінескі замислився.
— Юлій — на честь Цезаря? Александр — Македонський?
— Хай там що, однаково. Допоможіть мені, містере Вінескі, гаразд? Придумайте якесь ім’я…
Раптом Пес сів на порозі. Я упустив на підлогу щітку.
Десь там, серед усипаних гарячим шлаком пристанційних колій, важко відсапуючись, ревучи вогнедишною горлянкою, з навальним брязкотом і ще пекельнішим, ніж літнє пекло надворі, подихом залізного нутра, до станції наближався поїзд.
— Під’їжджає!
— Проїжджає, — сказав містер Вінескі.
— Ні, таки спиняється!
Тепер уже містер Вінескі мало не упустив свої ножиці.
— Дурниці. Той полудневий поїзд тут тільки пригальмовує.
Ми почули, як поїзд зупинився.
— Скільки чоловік виходить із поїзда, га, Пес?
Пес гавкнув один раз.
Містер Вінескі ніяково переступив з ноги на ногу.
— Вивантажують пошту.
— Ні… то чоловік! Ступає легко. Багаж при ньому невеликий. Простує до нашого будинку. Б’юсь об заклад, то новий пожилець до бабусі. І він займе порожню кімнату поряд з вашою, містере Вінескі! Правда ж, Пес?
Пес гавкнув.
— Цей собака став надто балакучий, — пробурчав містер Вінескі.
— Я збігаю подивлюся, містере Вінескі. Можна?
Далекий звук ходи завмер десь на гарячих безгомінних вулицях.
Містер Вінескі здригнувся.
— То, мабуть, по мою душу. — А тоді додав, майже сумовито: — Гаразд, іди, Дуг.
— Я вже не Дуг.
— Ну, як там тебе звати… Біжи подивися… а тоді приходь розкажи, хай і найгірше…
— Он, дякую, містере Вінескі, дякую!
І я побіг. Пес за мною. Вулицею, провулком, задвірками-аж поки пірнули в буйну папороть біля бабусиного будинку.
— Лежи тихо, — прошепотів я. — Наближається Велика Подія, хоч би що воно там було!
А вулицею, садовою доріжкою і, нарешті, східцями веранди вже простував жвавою ходою той чоловік — грайливо помахуючи ціпком, із старомодним саквояжем у руці, з довгим сивувато-каштановим волоссям, шовковистими вусами та цапиною борідкою, оточений, мов зграйкою пташок, мерехтливим ореолом поштивості.
На веранді, серед вазонів герані, поруч з лавою-гойдалкою на іржавих ланцюгах, незнайомець обернувся і обвів поглядом Грінтаун.
Може, він почув удалині бджолине дзижчання в перукарні, де містер Вінескі, що невдовзі мав стати його недругом, ворожив на кудлатих головах клієнтів, орудуючи своєю електричною машинкою. А може, дочув, як ще далі, в безлюдній бібліотеці, ковзали додолу по скісних променях сонця золотаві порошинки, а десь у закутку хтось черкав пером по паперу, промокав чорнило й знову черкав і промокав — то була тоненька жінка, схожа на ув’язнену в тій норі велику самотню мишу. Їй також судилося ввійти в життя цього прибульця. Хто зна, може, він і справді дочув ті звуки, що віщували переміну в його житті. А тим часом…
Незнайомець зняв свого високого моховито-зеленого капелюха, втер хусткою чоло й, не дивлячись нікуди, крім сліпучого розжареного неба, промовив:
— Добридень, хлопче. Добридень, песику.
Ми із Псом підвелися з папороті.
— Оце так! Звідки ви знали, що ми тут ховаємось?
Незнайомець зазирнув у свій капелюх, неначе шукаючи там відповіді.
— В одному із своїх втілень я теж був хлопцем. А колись давно перед тим, якщо мені не зраджує пам’ять, мав незрівнянне щастя бути собакою. Але… — Він легенько стукнув ціпком по картонній табличці з написом “Кімнати з харчуванням”, пришпиленій до поруччя веранди. — Ця вивіска правдива, хлопче?
— Найкращі кімнати в цілому кварталі.
— А ліжка?
— З такими м’якими матрацами, що спиш як на сьомому небі.
— А товариство за столом?
— Говірке, але не надміру.
— А їжа?
— Вранці — гарячі млинці, опівдні — пиріг з персиками, на вечерю — фруктовий торт!
Незнайомець вдихнув і видихнув повітря — так, наче нюхнув усієї тієї смакоти.
— Запродаю свою безсмертну душу!
— Даруйте, як ви сказали? — З-за сітчастих протимо-скітних дверей похмуро визирнула бабуся.
— Та це ж так тільки мовиться, мем, — обернувсь до неї прибулець. — Я не мав на думці ніякого блюзнірства.
І зник у домі. Чути було, як говорить він, як говорить бабуся, як він умочає перо в чорнило, щоб записати в книзі пожильців своє ім’я. Ми із Псом уже теж були там, і я, затамувавши віддих, став читати, що пише незнайомець.