— Ч… а…
— Читаємо догори ногами, хлопче? — весело спитав він, на мить затримавши перо над папером.
— Так, сер.
Він узявся писати далі. Я читав:
— …а…рл…з… Чарлз!
— Еге ж.
Бабуся, підсліпувато мружачись, придивлялася, як він пише.
— Який гарний у вас почеркі
— Дякую, мем.
Перо побігло далі. А я, розтягуючи звуки, читав:
— Ді-і… к… ке-е… не… — І, затнувшись, зупинився.
Зупинилось і перо.
Новий пожилець нахилив голову вбік, приплющив одне око й пильно дивився на мене.
— Ну? — підбадьорив він мене. — То що воно, що?
— Діккенс! — вигукнув я.
— Молодець!
— Чарлз Діккенс, бабусю!
— Я й сама вмію читати, Дуг. Гарне ім’я…
— Гарне? — аж задихнувся я. — Це велике ім’я! Але ж… Я вважав, що ви…
— Помер? — Пожилець засміявся. — Ні. Живий, при доброму здоров’ї і щиро радий, що зустрів тут прихильного читача, знавця і шанувальника!
Бабуся принесла свіжу білизну, я взяв сяквояж, і ми троє вже йшли сходами нагору, коли назустріч нам виплив величезний, як корабель, дідусь.
— Дідусю, — сказав я, дивлячись просто йому в обличчя, щоб побачити, як вразять його мої слова. — Познайомся… Це містер Чарлз Діккенс!
Дідусь зупинився, оглянув нового пожильця від голови до ніг, а тоді міцно потиснув йому руку і промовив:
— Друг Ніколаса Ніклбі[49] — мій друг!
Містер Діккенс трохи сторопів від такого вітання, але швидко отямився, вклонився й сказав:
— Дякую, сер. — І рушив далі нагору.
А дідусь підморгнув, ущипнув мене за щоку й залишив на сходах геть приголомшеного.
У світлій склепінчастій кімнаті під самим дахом, де в розчинені навстіж вікна завівав зусібіч прохолодний вітрець, містер Діккенс зняв своє старомодне довгополе пальто й кивнув мені головою на саквояж.
— Постав де-небудь, Піп… Ти не проти, як я казатиму на тебе Піп[50], га?
— Піп? — Щоки мої радісно спалахнули. — Ох ти ж!.. Ну звісно, я не проти, сер! Піп — це ж чудово!
До розмови втрутилася бабуся:
— Оце вам чиста білизна, містере… е-е…
— Діккенс, мем. — Пожилець заклопотано поплескав себе по кишенях. — Слухай, Піп, здається, я лишився без записника й олівців. Чи не міг би ти…
Я миттю шаснув рукою до нагрудної кишені.
— Щоб я пропав, коли це не “Тайкондерога” номер два! — Друга моя рука тим часом уже ковзнула до задньої кишені штанів. — А оце — “новина — блокнот на кільцях, зручний і практичний”!
— Неймовірно!
Містер Діккенс пішов колом по кімнаті, оглядаючи краєвид за кожним вікном і водночас говорячи то на північ, то на північний схід, то на схід, то на південь;
— Ось уже два тижні я виношую один задум. День Бастілії. Знаєш, що це таке?
— Французьке Четверте липня[51]?
— Тямущий хлопчина! Так от, до Дня Бастілії ця книжка має розійтися по світу. Ти допоможеш мені зламати перепони на шляху революції, Піп?
— Оцим-от? — Я подивився на блокнот і олівець у своїх руках.
— Лизни-но кінчик олівця, хлопче!
Я лизнув.
— Угорі на першій сторінці — назва. Назва… — Він похилив голову й замислився, потираючи баки. — Піп, яка може бути гарна, незвичайна назва роману, дія якого відбувається то в Лондоні, то в Парижі?
— По… — зважився я.
— Ну?
— Повість… — провадив я.
— Ну-ну?
— Повість про… двоє міст?
— Мем! — гукнув він до бабусі, і та звела очі від білизни. — Це ж геніальний хлопчина!
— Я читала про цей день у Біблії, — сказала бабуся. — “Усе завершилося до полудня”.
— Записуй, Піп, — тицьнув пальцем у блокнот містер Діккенс. — Мерщій записуй: “Повість про двоє міст”. Далі, посередині сторінки: “Книга перша. Повернення до життя. Розділ перший. Той час”.
Я записав. Бабуся поралася в кімнаті. Містер Діккенс дивився на небо, а тоді виразисто заговорив:
— То був найкращий із часів, то був найгірший із часів; то був вік мудрості, то був вік глупоти; то була доба віри, то була доба безвір’я; то була пора світла, то була пора темряви; то була весна надії, то була зима…[52]
— Боже мій, — озвалась бабуся, — як гарно ви говорите.
— Дякую, мем. — Він кивнув головою, тоді заплющив очі й клацнув пальцями, пригадуючи. — На чому я спинився, Піп?
— То була зима розпачу, — підказав я.
Уже далеко за полудень я почув, що бабуся гукає знизу якогось Дуга: “Дуг! Ду-у-г!” Хто це такий, я не знав. Я ревно писав.