То був крик людини, що зірвалася з високої скелі й падає у прірву вічності.
А ми чекали, немовби сподіваючись почути, як він упаде на дно.
Високо нагорі, на самій вершині будинку, грюкнули двері його кімнати.
Моя душа перевернулась і вмерла.
— Чарлі… — прошепотів я. — Бідолашний Чарлі…
Пізніше того вечора завив Пес.
А завив він тому, що почув отой схожий на його виття приглушений стогін з кімнати нагорі, під самим дахом.
— Святий боже, — мовив я. — Треба кликати слюсаря. Геть усе потекло.
На тротуарі перед будинком з’явився містер Вінескі, пройшов, не бачачи нічого просто себе, і зник з очей.
— Це він уже вчетверте пішов навколо кварталу. — Дідусь чиркнув сірником і запалив люльку.
— Містере Вінескі! — гукнув я.
Відповіді не було. Звук ходи завмер удалині.
— От халепа, почуваю себе так, наче програв битву, — сказав я.
— Ні, Дуг… пробач, Піп… — заперечив дідусь, сідаючи на східець поруч мене. — Просто ти посеред битви поміняв генералів, і одного з них це так засмутило, що він повівся негідно.
— Це містер Вінескі? Та я… я ладен зненавидіти його!
Дідусь тихо попахкував люлькою.
— Навряд чи він і сам розуміє, чому йому так тяжко й гидко на душі. Неначе хтось тихцем видер йому вві сні зуба, і тепер те місце болить і ниє.
— Ми ж не в церкві, дідусю.
— Ти хочеш сказати, щоб я облишив метафори? Гаразд. Так от, іншими словами, Дуг, ти був у нього в перукарні своєю людиною, підмітав з підлоги волосся і всяке таке. Він же не має ні дружини, ні сім’ї, тільки оту свою роботу. А самотньому чоловікові потрібно, щоб у нього був ще хтось у світі, хоч він цього, може, й не усвідомлює.
— Та я… — І я затнувся, бо раптом перед очима в мене все стуманіло. — Я завтра ж вимию всі вікна у перукарні. І… і стовпчик перед дверима так змащу, що він крутитиметься, як скажений.
Дідусь кивнув головою.
— Я знаю, ти це зробиш, хлопче… Десь у темряві прогуркотів поїзд. Знову завив Пес.
І, ніби у відповідь, з кімнати містера Діккенса долинув дивний чи то крик, чи то плач.
Я пішов спати, але заснути не міг і чув, як годинник на вежі міської управи вибив першу, другу, а потім і третю годину ночі.
І тоді я почув десь поблизу тихий плач. Я вийшов у передпокій, став під дверима пожильця й прислухався.
— Містере Діккенс…
У кімнаті затихло.
Двері були не замкнені. Я наважився прочинити їх.
— Містере Діккенс…
Він був там — нерухомо лежав на ліжку в місячному світлі, і з його широко розплющених, утуплених у стелю очей текли сльози.
— Містере Діккенс…
— Тут такого немає, — озвався він і похитав головою на подушці. — Ні в цій кімнаті, ні на цьому ліжку, ні на цьому світі такого немає.
— Це ж ви, — сказав я. — Ви — Чарлі Діккенс.
— Пора б тобі знати все, як є, — почулася сумна відповідь. — Уже далеко за північ, скоро ранок.
— Я знаю одне, — не вгавав я. — Щодня я бачив, як ви писали. Щовечора чув, як ви говорили.
— Атож, твоя правда.
— І ви вже закінчуєте одну книжку й скоро почнете нову. І почерк у вас прегарний.
— Справді так. — Він кивнув головою. — Еге ж, хай мене грім поб’є, і це правда.
— Ну от! — Я обійшов ліжко й став з другого боку. — То чого ж би вам, відомому в цілому світі письменникові, отак каратися?
— Ти ж знаєш, і сам я знаю, що я містер Ніхто і Нізвідки, бреду потемки до Небуття, із згаслим ліхтарем, і навіть свічки не маю.
— Бала-бала! — сказав я і рушив до дверей. Мене розлютило, що він відступається від свого. І занапащає таке чудове літо. — На добраніч! — Я брязнув дверною ручкою.
— Стривай!
У тому моторошно-тихому вигуку було стільки туги й навіть болю, що я забрав руку від дверей, але не обернувся.
— Піп… — мовив літній чоловік на ліжку.
— Що? — похмуро буркнув я.
— Не треба нам сваритися. Сідай.
Я повільно сів на хиткий стілець біля нічного столика.
— Побалакай зі мною, Піп.
— Святий боже, о третій…
— …годині ночі, отож. Ой, яка це страшна година. Вже ціла вічність після заходу сонця, а до світанку ще десять тисяч миль. О такій порі як ніколи потрібні друзі. Ти мені друг, Піп? Спитай мене про щось.
— Про що?
— Я думаю, ти знаєш.
Я трохи поміркував і зітхнув.
— Ну гаразд. Хто ви такий?
З хвилину він лежав дуже тихо, а тоді невидимим довгим кінчиком носа намацав на стелі потрібні слова і сказав:
— Я людина, що так і не змогла дорости до своєї мрії.
— Як це?
— А так, Піп, що я не став тим, ким хотів стати. Тепер і я на хвилю примовк.