— Ой Піп, Піп…
З очей його потекли сльози.
Я дістав з кишені олівця й блокнота.
— Ну? — мовив вимогливо.
— На чому ми вчора спинилися, Піп?
— На мадам Дефарж, що сиділа й плела. Він упустив саквояж на підлогу.
— Мадам Дефарж… так-так… ага. Пиши, Піп: “Мадам Дефарж…”
Він сів на краєчку ліжка, і руки його почали рухатись — неспокійно совалися, стискали одна одну, спліталися й розпліталися, — і він дивився на них і говорив, а я записував, і він знову говорив, усе палкіше та палкіше, і так аж до світання…
— Доброго ранку, містере Діккенс!
Я з розгону всівся на стілець у їдальні. Містер Діккенс уже впорався з половиною млинців, що чималим стосиком височіли в нього на тарілці.
Я надкусив свого млинця й побачив на столі між нами ще більший стосик списаних аркушів.
— Містере Діккенс… — мовив я. — Це “Повість про двоє міст”? Ви її… закінчили?
— Зроблено. — Містер Діккенс не підвів очей від тарілки. — Встав о шостій.
Працював як віл. Зроблено. Докінчено. Крапка.
— Ура! — вигукнув я.
Десь у далині почувся паровозний гудок. Містер Діккенс випростався на стільці, тоді раптом підхопивсь і, покинувши недоїдений сніданок, вискочив з їдальні. Я почув, як грюкнули надвірні двері, вибіг на веранду й побачив його вже на півдорозі до хвіртки, із саквояжем у руці. Він повернув до станції і йшов так швидко, що мені довелося раз по раз забігати йому наперед.
— Містере Діккенс, книжку ви закінчили, це так, але ж іще не видали!
— Доручаю подбати про це тобі, Піп.
Він швидко простував далі. Геть захекавшись, я мусив наздоганяти його.
— А як же буде з Девідом Копперфілдом?.. І з Крихіткою Дорріт?..
— Вони твої друзі, Піп?
— Ваші, містере Діккенс. А як ви про них не напишете, вони ж і не житимуть!
— Якось обійдуться.
Він завернув за ріг. Я вистрибом метнувся за ним.
— Чарлі, заждіть!.. Я придумаз для вас… нову назву! “Піквікський клуб”, атож, “Записки Піквікського клубу”!
Було чути, як поїзд під’їжджає до станції. Чарлі побіг чимдуж.
— А потім “Холодний дім”, Чарлі, і “Важкі часи”, і “Великі… — послухайте, містере Діккенс! — …сподівання”! Ох ти ж боже мій!..
Він був уже далеко попереду, і мені лишалося тільки гукати йому навздогін:
— Гаразд! Ідіть собі! Їдьте! А я знаю, що мені робити! Не буду я більше вас читати, ви цього не гідні! Не буду! І не думайте, що я тепер стану дочитувати “Повість про двоє міст”! Дзуськи! Не стану! Ніколи!..
На станції забамкав дзвін. Паровоз засичав парою. Але містер Діккенс сповільнив ходу. Потім спинився посеред тротуару. Я підійшов і став, дивлячись йому в спину.
— Піп, — тихо мовив він, — ти це серйозно кажеш?
— Ех ви! — вигукнув я. — Та ви… ви просто… — Я шукав у пам’яті потрібних слів і зрештою натрапив. — …просто тьху! Плюнути й розтерти!
— Та ти що, Піп!
— Що, що! Начхати мені, що там буде далі з тим Сідні Картоном!
— Це ж найкраща річ з усіх, які я досі написав. Тобі треба прочитати її, Піп.
— Чому це?
Він обернувся й поглянув на мене великими сумними очима.
— Тому що я написав її для тебе.
Мені тільки й стало сили тихо огризнутися:
— То й що?
— А те, — відказав містер Діккенс, — що я вже спізнився на поїзд. Наступний буде через сорок хвилин…
— Тоді ви маєте час.
— На що?
— На те, щоб познайомитися з одною людиною. Познайомтеся з нею, Чарлі, і тоді я дочитаю вашу книжку… Нам туди, Чарлі, отуди.
Він знову спинився.
— Туди? До бібліотеки?
— Десять хвилин, містере Діккенс, дайте мені десять хвилин. Усього десять, Чарлі, зробіть ласку.
— Десять?
Та зрештою він дозволив мені провести себе, мов сліпого, сходами бібліотеки, і ми разом тихенько прослизнули в двері.
У бібліотеці було наче в кам’яному кар’єрі, над яким десять тисяч раків не випадало дощу.
Прислухаєшся в один бік — тиша.
Прислухаєшся в другий — анішелесь.
Здавалося, там пролягла смуга часу між уже зробленим і ще не зробленим. Ніхто там не помирав. Ніхто не народжувався. Бібліотека з усіма її книжками просто була.
Ми — містер Діккенс і я — стояли на краю тієї тиші й чекали.
Містер Діккенс тремтів. І мені раптом спало на думку, що за ціле літо я ні разу його тут не бачив. Мабуть, він боявся, що я зараз поведу його до полиць з романами і там стоятимуть усі його книжки — вже написані, надруковані, оправлені, випущені в світ, не раз видані читачам, прочитані й знов поставлені на полиці.