Та не такий я був дурний. І все ж таки він узяв мене за лікоть і прошепотів:
— Піп, навіщо ми прийшли? Ходімо звідси. Тут же… — Прислухайтесь! — прошепотів я.
Десь далеко, за рядами полиць, було чути такий звук, наче там переверталась уві сні велика міль.
— Бог мені свідок, — мовив містер Діккенс, розширивши очі, — я знаю, що воно таке.
— Авжеж.
— Добре знаю цей звук, — додав він, дослухаючись, і кивнув головою. — Там хтось пише.
— Ваша правда, сер.
— Пише пером… І пише…
— Ну-ну?
— Вірші! — пошепки вигукнув містер Діккенс. — Атож. Побий мене бог, Піп, десь там далеко, наче ген під водою, хтось пише вірші. Ось послухай! Чуєш? Розгін, розгін, стоп, і знов розгін, і знов, і знов… То не цифри, Піп, не числа, не якісь там сухі матерії, ти чуєш, як легко біжить перо, як воно пурхає по папері? То поезія, богом присягаюся, сер, то, безсумнівно, поезія!
— Мем! — покликав я.
Міль затихла.
— Не заважай їй! — цитьнув на мене містер Діккенс. — Сполохаєш натхнення. Нехай собі пише.
Міль знову заворушилася.
— Мем! — покликав я ще раз, тихо, але вимогливо.
У проходах між полицями зашурхотіло.
І ось вона з’явилася перед нами, головна бібліотекарка, жінка непевного віку — не молода й не стара; непевного кольору — не смуглява й не бліда; непевного зросту — не низька й не висока, але досить тендітна; жінка, що часто розмовляла сама із собою в сутіні між припалих порохом полиць, ледь чутно, ніби там шелестіли сторінки книжки, і пересувалася зовсім безгучно, мов на невидимих коліщатах.
Вона простувала до нас, і її обличчя було мов притінена лампа, а погляд ніби освітлював їй дорогу. Уста її ворушилися, перебираючи слова у місткому сховищі за її замріяними очима.
Чарлі пильно читав з її уст. Тоді кивнув головою. Він чекав, поки вона зупиниться і її погляд упаде на нас. І все-таки це вийшло несподівано. Вона аж охнула й засміялася сама із себе.
— А, це ти, Дуг, і з тобою… — Вона впізнала Чарлі, і очі її потепліли. — Ви ж друг Дуга… містер Діккенс, так?
Чарлі дивився на неї з такою німою побожністю, що я аж злякався.
— Містере Діккенс, — мовив я, — познайомтеся з…
— “Мене не спинить навіть Смерть…” — проказав напам’ять Чарлі, приплющивши очі.
Бібліотекарка закліпала очима, і чоло її побіліло, так ніби лампа засвітила ясніше.
— Міс Емілі, — сказав він.
— Її звуть… — спробував заперечити я.
— Міс Емілі. — Він простяг руку й доторкнувся до її руки.
— Дуже приємно, — мовила вона. — Але як ви…
— Як угадав ваше ім’я? Та боже мій, мем, я ж чув, як ви десь там писали — розгонисто, натхненно. Так пишуть тільки поети!
— Та що ви, то пусте.
— Вище голову, сміливіше, — лагідно сказав він. — То не пусте. “Мене не спинить навіть Смерть” — чудовий, першорядний вірш.
— Мої власні вірші такі вбогі… — збентежено промовила вона. — Отож я переписую її, щоб повчитися.
— Переписуєте кого? — ляпнув я.
— Дуже добра наука.
— Ой, справді? — Вона допитливо поглянула на Чарлі. — Ви не…
— Чи я не жартую? Ні, мем, які жарти з Емілі Діккінсон[55]!
— Емілі Діккінсон? — перепитав я.
— А в цьому багато чого й від вас, містере Діккенс, — зашарілася бібліотекарка.
— Я прочитала всі ваші книжки.
— Всі? — Він аж позадкував.
— Всі ті, — квапливо додала вона, — що їх надруковано досі.
— Він оце тільки-но закінчив ще одну, — знову встряв я. — Знаменита книга! “Повість про двоє міст”.
— А ви, мем? — приязно спитав Чарлі.
— Я? Та ні, я ще не послала жодного вірша й до місцевої газети.
— То неодмінно пошліть! — вигукнув він із щирим запалом і вірою. — Завтра ж. Ні, сьогодні!
— Але ж, — заперечила вона згаслим голосом, — я навіть не маю кому їх спершу прочитати.
— Як це не маєте? — спокійно мовив Чарлі. — Ось вам Піп, а ось — візьміть мою візитну картку — Ч. Діккенс, есквайр, — хто при нагоді й з вашого дозволу залюбки загляне сюди пересвідчитись, чи все гаразд у цій ідилічній книгозбірні.
Бібліотекарка взяла картку.
— Але ж не можна…
— Отакої! Треба! Те, що можу дати я, — тільки підсмажені скибки хліба до столу. А ваше слово має стати варенням і медом до цього хліба. Моє письмо — розмірене й невигадливе. Ваше — поривчасте, воно вирує життям, але віддає данину й принадній таїні смерті, про яку ви так часто згадуєте… Та годі. — Він показав рукою. — Онде там, у кінці того довгого проходу, я бачу світло… Його засвітила муза, вже готова водити вашим пером. Вона чекає на вас. Ушануйте її як слід. Бувайте.