— Бувайте? — перепитала вона. — Чи має це означати “бувайте з богом”?
— Певне що так, добродійко, певне що так.
А в наступну мить ми знов опинилися на осонні перед бібліотекою, і містер Діккенс мало не перечепився через свій саквояж, що його залишив за дверима.
Посеред лужка він раптом став як укопаний і сказав:
— Яке блакитне небо, хлопче!
— Так, сер.
— Яка зелена трава!
— Еге. — Аж тепер і я спинився й добре розглянувся довкола. — Ох ти ж… таки справді!
— А вітер… Ти чуєш, Піп, який духмяний вітер?
Ми обидва втягли носом повітря. Тоді Чарлі сказав:
— І в цьому світі є чудові хлопці, що мають багату уяву й відають таємниці врятування ближніх…
І поплескав мене по плечу. Я знічено похилив голову й не знав, що мені робити.
Виручив мене гудок паровоза.
— Ой, це ж наступний поїзд! Якраз під’їжджає!
Ми стояли й чекали.
Нарешті містер Діккенс сказав:
— А тепер уже від’їжджає… То ходімо додому, хлопче.
— Додому! — радісно вигукнув я і раптом спинився. — А як же… містер Вінескі?
— Ну, після всього, що було, я не боюся за тебе, Піп. Кожного дня надвечір, коли я чаюватиму й даватиму перепочинок голові, ти ходитимеш до перукарні і…
— Вимітатиму волосся!
— Молодець. І нічого страшного в тому немає. Невеличка дружня позика Англійського державного банку Національному банкові Грінтауна, штат Іллінойс. А тепер, Піп… де олівець?
Я шаснув рукою до однієї кишені і намацав гумку, шаснув до другої — і знайшов.
— Є олівець!
— А папір? — Є папір!
Ми простували поряд під зеленим шатром літніх дерев.
— А назва, Піп, буде…
Він підняв догори свій ціпок і почав виводити проти неба таємничі письмена. Я примружив очі й узявся вгадувати ту невидиму назву.
— Крам…
Він вивів ще дві літери.
— …ни…
Ще дві.
— …ця, — читав я. — Крамниця!
— Як тобі така назва, Піп? Я завагався.
— Та… якась вона… ну, наче незакінчена.
— Ач, який вередливий хреститель. Ось маєш!
І він поволі виписав проти сонця друге слово.
— Ста…ро…жит…но…стей. “Крамниця старожитностей”!
— Записуй роман, Піп!
— Слухаюсь, сер! — вигукнув я. — “Розділ перший”!..
Крізь голе гілля дерев наче снігом сипонуло.
— Що це? — запитав я сам себе і сам же й відповів: — Та нічого, просто минуло літо.
Усі ті дні й години відлетіли листками з календаря, промайнули, як у кіно, повіялися з вітром ген за пагорби. Настав кінець нашому з Чарлі писанню. Лишилося позаду чимало днів, проведених у бібліотеці. Відійшло в минуле чимало вечорів з міс Емілі та читанням уголос. Приїздили й від’їздили поїзди. З’являвся, повнів і танув на небі місяць. Прибували нові поїзди, займалися нові життя, і раптом одного дня переді мною опинились отут міс Емілі, а отут Чарлі, обоє з усіма своїми пожитками, й тицьнули мені в руки якийсь паперовий мішечок.
— Що це тут таке?
— Рис, Піп, звичайнісінький білий рис для весільного обряду. Посипай нас, хлопче, проводжай у щасливу дорогу. Чуєш оті дзвони, Піп? Це благовіст містерові та місіс Діккенсам! Посипай, хлопче, посипай! Посипай!..
Я посипав і біг, біг і посипав, а вони, вже стоячи на задній площадці останнього вагона, махали мені руками й швидко зникали з очей, та я все гукав:
— До побачення! Щасливої вам дороги, Чарлі! Щасливого життя! Приїжджайте! Щасливо… щасливо…
Тепер я вже розумів, що плачу, і ревнивий Пес жував мої черевики, радіючи, що я лишився тільки при ньому, а в перукарні уже чекав містер Вінескі, готовий вручити мені щітку й знову вважати мене за свого названого сина.
А потім настала й потяглася осінь, і нарешті надійшов лист від мандрівного подружжя.
Я не розпечатував його цілий день, і тільки надвечір, коли вже почало смеркатися, вийшов на веранду, сів і, дивлячись, як дідусь згрібає з доріжки сухе листя, й тримаючи в руках конверт, чекав, поки дідусь погляне на мене, і ось нарешті він поглянув, і тоді я розірвав конверт і прочитав уголос в осінніх сутінках:
— “Любий Піп… — Побачивши на папері своє давнє прибране ім’я, я мусив на хвильку спинитися, бо тільки воно заповнило мені очі. — Любий Піп, сьогодні ввечері ми в Орорі, завтра будемо у Фелісіті, а післязавтра — в Елджіні. Чарлі збирається наступні півроку виступати з лекціями, і ми з надією дивимось у майбутнє. Обоє багато працюємо, і чи треба казати, які ми щасливі? Дуже щасливі. Він називає мене Емілі. Піп, ти, мабуть, ще не знаєш, чиє це ім’я, а так звали одну поетесу, і я сподіваюся, що колись ти візьмеш у бібліотеці її книжки. Так от, Чарлі дивиться на мене й каже: “Ти моя Емілі”, — і я майже вірю йому. Ні, таки справді вірю…”