Так чи так, а на свій сорок восьмий день народження, коли я лежав уночі в ліжку поряд з дружиною, а в інших кімнатах нашого будинку серед тиші й місячного світла спали мої діти, я раптом подумав:
“Зараз же встану, поїду і вб’ю Раффа Андерхілла”.
“Рафа Андерхілла! — заволав мій внутрішній голос. — Бога ради, та хто він такий? Убити його через тридцять шість років! За що?”
“За що? — подумки відказав я. — А за те, що він кривдив мене, коли мені було дванадцять…”
Десь за годину, почувши в кімнаті шерех, прокинулась дружина.
— Дуг! — озвалася вона. — Що це ти там робиш?
— Збираюся в дорогу, — відповів я. — Їду.
— А-а, — мовила дружина, повернулася на другий бік і знову заснула.
— Усім зайняти місця! Рушаємо! — розлігся над платформою голос провідника.
Поїзд шарпнувся й брязнув буферами.
— Бувай! — гукнув я, скочивши на приступку.
— Хоч колись полетів би літаком! — гукнула до мене дружина.
Полетіти літаком? І позбавити себе втіхи всю довгу дорогу думати про вбивство? Позбавити себе втіхи неквапливо змащувати й заряджати пістолет і уявляти собі обличчя Рафа Андерхілла, коли з’явлюся перед ним після тридцяти шести років відсутності, щоб звести давні порахунки? Полетіти літаком? Ні, я б краще подався пішки через усю країну і, спиняючись на ночівлю просто неба, смажив на багатті свою жовч і ядучу слину, знов і знов пережовував свої задавнені, висхлі, наче мумії, але досі живі кривди й роз’ятрював незагоєні з роками болячки. Полетіти літаком!..
Поїзд відійшов. Дружина зникла з очей.
Я вирушив у Минуле.
Другої ночі, їдучи через Канзас, ми попали в жахливу грозу. Я не лягав спати до четвертої ранку, все слухав, як бурхає вітер і гуркоче грім. У спалаху блискавиць я побачив на холодній шибці вікна в темному купе негативне відображення свого обличчя й подумав: “Куди він їде, цей дурень?”
Убивати Рафа Андерхілла!
За що? А за те саме!
Згадай-но, як він лупцював мене. До синців. Я був увесь у синцях, обидві руки від самих плечей у синцях — у синіх, у чорних, ще й ніби крапчастих, у якихось дивних жовтих. Садоне — й ходу, отакий він був, той Раф, садоне — й ходу!
І все ж таки… ти його любив?
Атож, любив — так, як хлопці люблять хлопців, коли їм по вісім, десять, дванадцять років, і світ їхній ще невинний, і хлопці лихіші від будь-якого лиха, бо не відають, що роблять, а проте однаково роблять. Отож десь у глибині душі я відчував потребу терпіти біль. Ми, двоє друзів нерозлийвода, були потрібні один одному. Я йому — щоб діставав удари. Він мені — щоб завдавав їх. Мої синці були свідченням і символом нашої взаємної любові.
А що ж іще спонукає тебе вбити Рафа через стільки років?..
Пронизливо гудів поїзд. Нічна країна невпинно бігла назад.
І я пригадав, як одного разу напровесні прийшов до школи в новому твідовому костюмчику, а Раф збив мене з ніг і викачав у брудному місиві із снігу та багнюки. Він реготав, а я, згораючи від сорому, геть перемазаний, охоплений страхом перед неминучою покарою, поплентав додому перевдягтися в сухе.
За вікном знову гуркотів далекий грім.
По холодних шибках пульманівського вагона спливали дощові патьоки.
Ну, а щось іще? Чи це уже все?
Ні. Є ще одне, найгірше з усього.
За всі ті роки, в які ти кожного Четвертого липня прибігав о шостій ранку до Рафового дому й кидав жменьку камінців у зарошену шибку його вікна або ж наприкінці червня чи серпня гукав його на світанні, щоб разом піти подивитись, як прохолодним і свіжим голубим ранком прибуде на станцію мандрівний цирк, — за всі ті роки сам Раф жодного разу не прибіг до твого дому.
Жодного разу за всі ті роки ні він і ні хто інший не довів своєї дружби тим, що прийшов до тебе. Ніколи не постукав у твої двері. І ніколи у вікно твоєї кімнати не вдарилася з легеньким брязкотом жменька конфетті з дрібної ріні та піску.
І ти завжди знав, що того ж таки дня, як ти перестанеш бігати вранці до Рафового дому й викликати його надвір, ваша дружба урветься.
Одного разу ти навіть спробував. Не ходив до нього цілий тиждень. Та Раф і не подумав з’явитися сам. І тобі здавалося, ніби ти помер і ніхто не прийшов на твій похорон.
А коли ви після того зустрілися в школі, він не виказав і найменшого подиву, ні про що не спитав, наче й порошинки на тобі не було цікавої. Де ти пропадав, Дуг? Я ж не мав кого бити. Де тебе носило, Дуг? Я не мав кого щипати!..