От і склади докупи всі його гріхи. А надто подумай про останній.
Атож, він жодного разу не прийшов до мене додому. Жодного разу не погукав мене, коли я був ще в ліжку, не кинув у моє чисте вікно жменьку ріні — того весільного рису, що покликав би мене надвір, до радощів нового літнього дня.
І ось за той останній гріх, Рафе Андерхілл, подумав я, сидячи у вагоні поїзда о четвертій годині ранку, коли гроза уже вщухала, і відчув на своїх очах сльози, — за той останній гріх я тебе завтра ввечері порішу.
Убити його через тридцять шість років! О боже, та ти ж безумніший за капітана Ахава!..
Поїзд пронизливо гудів. Ми мчали країною, мов механізований старогрецький Фатум, що його тягне за собою чорна металева римська Фурія.
Кажуть, повернутися в своє дитинство неможливо.
Це неправда.
Якщо тобі пощастить і випаде слушна година, ти приїдеш при заході сонця, коли старе містечко залите по вінця золотим світлом.
Я зійшов з поїзда і попростував вулицями Грінтауна, аж поки опинився перед міською управою, огорнутою полум’ям призахідного сонця. Дерева у сквері були всуціль завішані золотими дублонами. Дахи, цегляні стіни, орнаментовані виступи — все яскріло щирою міддю й старовинним злотом.
Я сів на лаву в сквері, серед собак та дідів, і сидів там, поки зайшло сонце й Грінтаун поринув у сутінь. Я хотів, щоб смерть Рафа Андерхілла стала для мене справжнім святом.
Ще ніхто й ніколи не вчиняв такого вбивства.
Я пробуду тут скільки треба, уб’ю його та й поїду собі, чужинцем серед чужинців.
І коли мертве тіло Рафа Андерхілла знайдуть на порозі його оселі, хіба спаде комусь на думку, що якийсь дванадцятирічний хлопчина, спонукуваний страшною зневагою до самого себе, приїхав сюди поїздом на зразок Машини часу й вистрілив у своє минуле? То була немислима річ! Саме моє безумство надійно оберігало мене.
Нарешті о пів на дев’яту того холоднуватого жовтневого вечора я рушив далі містечком, аж за яр.
Я анітрохи не сумнівався, що Раф і тепер живе там.
Хоч, зрештою, люди часом і переїжджають…
Я повернув на Парк-стріт, пройшов двісті ярдів до самотнього вуличного ліхтаря й подивився на протилежний бік вулиці. Двоповерховий білий вікторіанський будинок Рафа Андерхілла чекав на мене.
І я відчував, що він там, у тому будинку.
Він, сорокавосьмирічний, був там, а тим часом я, теж сорокавосьмирічний, — тут, сповнений застарілого, стомленого самоїдського завзяття.
Я вийшов з освітленого кола, відчинив валізку, переклав пістолет у кишеню пальта під праву руку, а валізку замкнув і сховав у кущах, щоб потім схопити її і гайнути через яр, а там містечком до станції.
Я перейшов вулицю й став перед будинком, тим самим будинком, перед яким так часто стояв тридцять шість років тому. Онде вікно, куди я із самовідданою любов’ю кидав, наче букети весняних квітів, жменьки камінців. А ось доріжка, поплямлена підпалинами від ракет-вертушок — слідами незапам’ятних Четвертих липня, коли ми з Рафом у несамовитому святковому захваті ладні були висадити в повітря весь цей триклятий світ.
Я піднявся на веранду й побачив на поштовій скриньці невеликі літери: Андерхілл.
А що, як до дверей підійде його дружина?
Ні, подумав я, він сам, за всіма законами старогрецької трагедії, відчинить двері, дістане кулю і мало не з радістю сконає за свої давні злочини й дрібніші гріхи, що хтозна-як також обернулися на злочини.
Я подзвонив.
Чи впізна́є він мене через стільки років? За мить до першого пострілу треба буде неодмінно назватися. Він має знати, хто це.
Тиша.
Я подзвонив знову.
Брязнула дверна клямка.
Я сягнув рукою до пістолета в кишені, але не витяг його. Серце моє важко гупало.
Двері відчинились.
На порозі стояв Раф Андерхілл.
Він кліпав очима, намагаючись розглядіти мене.
— Раф? — мовив я.
— Я… — озвався він.
Ми стояли так, один проти одного, не більш як п’ять секунд. Але, боже мій, як багато сталося за ті швидкоплинні п’ять секунд!
Я побачив Рафа Андерхілла.
Побачив його цілком виразно.
А я ж не бачив його відтоді, як мені було дванадцять років.
Тоді він височів наді мною, наче вежа, стусав мене кулаками, бив, горлав.
Тепер це був невеличкий старий чоловічок.
Мій зріст — п’ять футів одинадцять дюймів. А Раф Андерхілл від своїх дванадцяти років майже не виріс.
Чоловічок, що стояв переді мною, був на зріст не більш як п’ять футів два дюйми.