Ще в дванадцять років, живучи з батьками в тихому провінційному містечку Вокігані, штат Іллінойс, що згодом буде змальоване не в одному творі письменника як незабутній Грінтаун (Зелене місто), майбутній “фантаст № 1” починає писати оповідання про далеку, загадкову планету Марс. Не згасає це попервах дитяче захоплення й надалі, після того, як батько в пошуках заробітку переїздить із сім’єю до Каліфорнії, і там, на околиці величезного Лос-Анджелеса, зовсім недалеко від уславлених голлівудських “фабрик мрій”, юний Бредбері закінчує середню школу, але й тоді, не маючи змоги вчитися далі й мусячи заробляти на життя продажем газет, він ні на день не полишає своїх літературних спроб. І водночас систематично відвідує бібліотеку, де жадібно всотує знання і стає в такий спосіб енциклопедично освіченою людиною (сам письменник напівжартома називає себе “бібліотечним випускником”).
Наполеглива праця зрештою дає свої наслідки: на початку 40-х років поодинокі оповідання Бредбері починають з’являтися друком, спершу в невеликих місцевих журналах, а згодом у “престижних” виданнях, і в 1947 р. виходить перша збірка “Темний карнавал”, яка, проте, не приносить авторові ні успіху, ні статків. Справжній успіх приходить до Бредбері через три роки, коли з’являються “Марсіанські хроніки”, цей, за його висловом, “негаданий роман”, скомпонований з окремих оповідань про Марс і марсіан за порадою видавничого редактора, авторового однофамільця Уолтера Бредбері (це йому письменник згодом присвятив “Кульбабове вино”). Звісно, назвати “Марсіанські хроніки” романом чи повістю можна лише умовно — строго кажучи, це все-таки широкий цикл оповідань.
Ім’я Бредбері стає відомим, і ось уже одна за одною виходять його нові книжки оповідань: “Ілюстрована людина” (1951), “Золоті яблука сонця” (1953), “Жовтневий край” (1956), “Ліки від меланхолії” (1959), “Машини радості” (1964), “Про тіло електричне я співаю” (1969), “Далеко за північ” (1976). А між ними, ще в 50-х роках, з’являються і твори “великої прози”, що принесли авторові світове визнання: фантастична антиутопія “451° за Фаренгейтом” і автобіографічна повість “Кульбабове вино”.
І в цих, і в інших порівняно ранніх творах Бредбері незмінно присутня тема, що червоною ниткою проходить крізь усю його творчість, — гуманістична тема боротьби Добра із Злом, Світла з Мороком. Особливо виразно прозвучала вона в написаній у похмурі, ганебні для Америки роки маккартистської реакції повісті “451° за Фаренгейтом”. Трохи в іншому, казково-алегоричному аспекті виникає ця ж таки тема в повісті “Щось лихе до нас іде” (1962), а в новому романі “Смерть — діло самотнє” (1985) вона вкладена в досить несподівану для Бредбері детективну форму, хоч, по суті, цей твір має виразний автобіографічний характер і певною мірою продовжує лінію “Кульбабового вина”.
Письменника глибоко тривожить машинізація і породжене нею дедалі більше поширення бездуховності в сучасному суспільстві, реальна небезпека ядерного апокаліпсису, проте він сповнений віри в силу людського розуму, в силу любові й доброго начала в людині. “Я передаю людям свою любов до життя, — сказав Бредбері в одному з недавніх інтерв’ю. — Я навчаю їх бути свідомими — ось що означає любов. Починаєш з малого, а збуджуєш у людях дуже високі почуття”. Таке творче кредо видатного письменника-гуманіста.
