Але так було недовго. Гуркіт поволі затихав і перетворювався на одноманітне дзижчання. Полегшало. Тягар зник.
Боря заворушився, хрипко запитав:
— Де ми?
— В космосі, — непевно відповів Андрійко. — Мабуть, летимо…
Раптом угорі спалахнуло і вдарило прямо в очі друзям яскраве світло. Вони зажмурились, розгублено прикриваючи долонями очі. Почувся гучний тривожний голос:
— Там діти, Юрію Сергійовичу!
На стіні спалахнув голубий прямокутник телевізора. На ньому виникло обличчя Юрія Сергійовича. Він побачив дітей. Погляд ученого сповнився подивом і гнівом.
— Так от як ви мені віддячили за відвертість?! — загримів він. — “Зайцем” пробралися в ракету? Ви розумієте, що ви наробили?
— Юрію Сергійовичу, — жалібно обізвався Андрійко, але вчений урвав його:
— Що “Юрію Сергійовичу”? Чи це вам прогулянка за село? Адже ракету повернути назад неможливо. Вона обов’язково долетить до Марса…
— Так ми ж і зібралися на Марс! — виправдовувався Андрійко.
— І продуктів набрали! — підхопила Надійка. Юрій Сергійович обурено стенув плечима, подивився на когось рядом із собою.
— Продуктів! Ви чули?! Вони набрали продуктів і гадають, що цього досить для космічного польоту! А того не знають, що ракета розрахована на певну вагу, що зайвий вантаж змінює шлях польоту і можлива катастрофа. Адже ви можете розбитись!
— Ми вирішили йти на жертву, — похмуро сказав Андрійко.
— Ох і капустяні ж у вас голови! — докірливо сказав учений. — Де ви бачили, щоб нашій науці потрібні були такі жертви? Спочатку навчіться, станьте космонавтами, а потім уже летіть!
— А в книжках же так, у фантастичних, — виправдовувався Боря. — Разом із дорослими летять діти… і стають у пригоді…
— Бач, як вони книжки використовують! Що ж тепер із ними робити?
Надійка жалібно схлипнула, хлоп’ята опустили голови. Учений розгублено поглянув на дітей, потім рішуче махнув рукою.
— Будемо посилати другу ракету сьогодні ж. Попередьте Василя.
— Василь полетить? — радісно вигукнув Андрійко. — А ми з ним зустрінемось?
— Не радій завчасно, — суворо відповів Юрій Сергійович. — Герої! Начиталися книжок, навчилися запускати самовари і думаєте, що вже досить цього? Морока з вами. Переходьте зараз же у каюту і слухайте мене уважно. Я поясню, що треба робити…
У польоті
Інструкції Юрія Сергійовича була суворими, жорстокими.
До приладів не торкатися. Слухати його вказівок. Із ракети на Марсі не виходити. Ждати прильоту Василя.
— Так для чого ж ми летимо? — жалібно запитав Андрійко. — Ми ж хотіли як краще…
Юрій Сергійович трохи змилостивився.
— Гаразд. Я дам вам одне завдання. Погляньте на пульт. Там є щиток із червоною кнопкою. Біля неї напис: “Дублююча система”.
— Знайшла! — щасливо вигукнула Надійка. — Ось вона…
— Правильно, — похвалив учений. — Запам’ятайте її. Коли я скажу — натиснете її при підході до Марса.
— А що це, Юрію Сергійовичу? Що значить “дублююча”?
— Запасна. Зрозуміли? Якщо зіпсується один механізм, то включиться інший, запасний!.. А тепер можете поглянути на небо, я дам наказ відкрити ілюмінатори.
Безшумно розійшлися темні щити на круглих отворах. Діти завмерли від небаченого видовища. За ілюмінаторами відкрилося чорне, як сажа, небо, а на ньому — безліч яскравих зірок. Вони сяяли рівним світлом, а не тремтливо, як на Землі.
— Що — гарно? — озвався з екрана Юрій Сергійович.
— Здорово! — вихопилось у Андрійка.
Топ став злякано підвивати, спостерігаючи небачене видовище.
— Юрію Сергійовичу, — несміливо озвався Андрійко. — В книжках написано, що в міжпланетному просторі люди не відчуватимуть ваги… а ось ми…
— Що ви?
— Так, як і на Землі… відчуваємо…
— Так і треба, — посміхнувся вчений. — Ми не виключаємо двигуни. Рух ракети весь час прискорюється, і це дає відчуття ваги. От якби ми виключили двигуни — тоді б ви втратили вагу…
— Виключіть! — палко попросила Надійка. — От цікаво буде політати в повітрі!
— Не можна. Курс польоту точно розрахований. Ви й так порушили його. З виключеним двигуном ви будете летіти в десятки разів довше. А так — сьогодні ж будете на Марсі Та й приємного нічого не буде з невагомості. Ви без звички лише гулі наб’єте на лобі. Дивіться краще сюди, на пульт… Трохи вище, в перископ…
В овальному отворі перископа друзі побачили шматок зоряного неба, а на його тлі — зеленувату кулю, що переливалася ніжним, тремтливим сяйвом. На ній видно було темні плями, білі пасма.