МАРСІАНСЬКІ “ЗАЙЦІ”
Підготовка
Вони були нерозлучними друзями — Андрійко, Боря і Надійка. А здружили їх книжки про космос, про польоти на далекі загадкові планети, про зустрічі з розумними істотами інших світів. Ще в четвертому класі вони перечитали всього Жюля Верна, Бєляєва, Владка, а перейшовши в п’ятий, взялися за Єфремова.
Їх владно захопила романтика зоряного світу, неосяжні для свідомості відстані, приголомшуючі пригоди на страшних планетах, поєдинки з кошмарними потворами, породженими під променями похмурих сонць. Друзі, ніби свята, чекали кожної нової книги про міжзоряні польоти, жадібно читали повідомлення про нові й нові успіхи вчених, які запускали в небо велетенські супутники і ракети.
Дитячі серця тріумфували. Вже не письменники вигадують неймовірні польоти, а справжні інженери і конструктори запускають до зірок гігантські апарати. Друзі збиралися після уроків і мріяли, як самі стануть космонавтами, як будуть ходити в химерних скафандрах поміж скель і цирків Місяця.
Кожної перерви чорний чуб Андрійка, попеляста стрижена голова Борі та руді кіски Надійки схилялися докупи, і тоді сусіди-учні чули палкий шепіт, щасливий сміх або гарячу суперечку.
Та ось у них з’явилися трійки. Вчителі докоряли друзям. А піонервожатий Стьопа — високий, сильний десятикласник, який одною рукою міг підняти двопудову гирю, — прямо заявив:
— Літаєте попід небесами, а вчитися як слід не хочете. Для польотів на інші планети потрібні глибокі знання. А з трійками ви на ночвах з хати будете літати! О!
Учні довго сміялися після цього і прозвали їх “ночвонавтами”. І образа подіяла. А може, не так образа, як славнозвісний політ Юрія Гагаріна.
В той день гриміла вся школа. На уроках читали газети з повідомленнями про героїчний політ. Всі кричали “ура”, складали привітальні телеграми першому космонавту, а нерозлучні друзі мовчазно сиділи за партою. Вони були вражені, приголомшені, зачаровані. Вони не могли кричати — занадто чудесним було це здійснення. Дитячі серця підказували, що найкраще осмислити таку подію в тиші.
Взявшись за руки, вони довго ходили того вечора під зорями, зітхаючи, дивилися на Місяць, на червоний вогник Марса, на золотаво-срібний візерунок небес. І дали один одному слово — вчитися лише на п’ять, щоб стати такими, як Юрій — перший міжзоряний мандрівник.
Вони дотримали слова. Жодної трійки не з’являлося в їх щоденниках. Учителі хвалили друзів. Але прізвисько “ночвонавти” за ними так і лишилося.
Та ось настало літо. Почалися канікули.
Андрійко зібрав друзів у заповітній долині, де вони завжди гралися. Ця долина лежала за три кілометри від села. Щоб потрапити до неї, треба було перейти два невисокі горби, минути березовий ліс і перебрести неглибокий струмок. У долині завжди було пусто, дороги проходили далеко осторонь, трава росла мізерна, тому худобу сюди не виганяли, і це робило безлюдну місцину дуже затишною для гри.
Надійка і Боря зацікавлено дивилися на свого вожака. Що там він вигадав?
Сині очі Андрійка аж бризкали іскрами від таємниці. Зібравшись у ямі, під крислатими кущами бузини, друзі сіли на кам’яні стільці і приготувалися до наради.
Андрійко сказав:
— Товариші! Пора нам починати практичні роботи.
— Що значить, практичні? — заморгав віями Боря. — І в чому?
— Як-то в чому? В космонавтиці, певна річ…
— Кажи точніше, — не терпілося Надійці. — Що ти хочеш?..
— Ми зробимо ракету! — одрізав Андрійко. Боря і Надійка остовпіли. Вони не могли вимовити й слова. А їхній вожак впевнено вів далі:
— Зробимо ракету і запустимо її. Спочатку маленьку, для спроби. Посадимо в неї кота. А потім, якщо спроба буде вдалою, зробимо велику ракету… І полетимо самі. Ясно? І хай тоді Стьопа скаже, що ми “ночвонавти”!
Андрійко, на всякий випадок виглянувши з ями, понизив голос до шепоту і розповів друзям свій план. Вони захоплено підтримали його. Кожному було виділено окреме завдання. На прощання Андрійко попередив — усе тримати в цілковитій таємниці.
— Якщо дома взнають — з хати не пустять! — заявив він.
Перша половина плану почала виконуватися блискавично. Дюзи ракети вирішено було зробити із букс від воза. Андрійко знайшов на купі брухту біля колгоспної кузні три букси, Боря поцупив у матері в коморі старий негодящий самовар. Із пальним теж швидко впоралися. Надійка добула на полі в матері, яка працювала ланковою на буряках, селітри. А з селітри хлопці дуже швидко виготовили саморобний порох.
Букси заклепали з широкого кінця дерев’яними чопками, прикріпили їх трикутником до дерев’яного диска. Вийшло щось похоже на триніжки. До триніжок друзі прилаштували самовар, потім витягнули з нього центральну трубу і проробили ілюмінатори. Крім того, внутрішні стінки самовара обклали повстю, щоб коту в польоті було м’яко.