У перші тижні все було, як під час звичайного рейсу, лише муляло відчуття, що кожна хвилина віддаляла їх від людства ще на тисячу миль. Радість була затьмарена.
Минаючи Пояс астероїдів, вони полетіли по крутій кривій, щоб вийти з площини екліптики. Цей маневр забрав багато води і, мабуть, не був такий уже необхідний. Бо хоча десятки тисяч маленьких світів на фотознімках двомірної проекції схожі на густий рій комах, насправді вони розкидані так рідко в квадрильйонах кубічних миль, які охоплює їхня загальна орбіта, що зіткнення можливе тільки через якийсь безглуздий випадок. Хтось вирахував відсоток імовірності зіткнення з небезпечним для корабля об’єктом, а що той виявився зовсім незначний, то екіпаж не міг опертися спокусі вільно поширяти в космосі.
Дні безупинно тягнулись один за одним, космос був чистий, і якось сама собою зродилася думка, що стежити за приладами корабля може й одна людина.
Найвідчайдушніший вийшов у відкритий космос хвилин на п’ятнадцять. Уже другий пробув там з півгодини. До того часу як Пояс астероїдів лишився далеко позаду, кожний член екіпажу побував у відкритому просторі, зависаючи на кінчику троса. А робилося це дуже просто. Трос — один з тих, якими орудують у кінці польоту, — закріплювався магнітом з обох кінців: один — до скафандра, а другий — до поверхні корабля. Якусь мить електромагніти черевиків тримають вас на металевій обшивці, потім ви вимикаєте їх і злегка напружуєте м’язи. Мало-помалу ви відриваєтеся від корабля, і його велетенська маса ще повільніше відходить униз на пропорційно коротшу відстань. І — о диво! — втративши відчуття власного тіла, ви починаєте ширяти в поцяткованій густій темряві. Якщо корабель відійшов від вас на значну відстань, ви злегка стискуєте трос долонею в рукавичці. Схопите занадто міцно — і ви попливете до корабля, а корабель до вас. Коли ж стиснете в міру, тертя зупинить вас. Оскільки швидкість вашого руху дорівнює швидкості руху корабля, він здається нерухомим, неначе намальований на якомусь неймовірному тлі. Між вами і кораблем кільцями звивається трос, якого жодна сила не примусить розпрямитись.
Вашому зорові відкривається лише половина корабля. Вона освітлена тьмяним сонцем, та все ж заяскравим, щоб дивитися на нього без надійного захисту поляризованого фільтра гермошолома. Друга половина корабля невидима — чорне на чорному.
Космос оточує вас кільцем, і все те схоже на сон. У скафандрі тепло, повітря в ньому автоматично очищується, їжа й напої містяться в спеціальних пристроях, і ви посмоктуєте їх, майже не повертаючи голови. Та понад усе — розкішне, блаженне почуття невагомості.
Ще ніколи в житті ви не почувалися так добре. Дні вже не тягнуться до безконечності, вони вже не такі довгі, їх замало.
Орбіту Юпітера перетяли десь у тридцяти градусах від його положення на той час. Протягом багатьох місяців він був для космонавтів найяскравішим небесним тілом, якщо не враховувати яскравої білої горошинки, на яку обернулося Сонце. Коли найближче підійшли до Юпітера, дехто навіть з певністю заявив, ніби розрізняє кульку, вищерблену з одного боку нічною тінню. Через кілька місяців кулька згасла, і натомість з’явилася нова, що невпинно розросталась, поки не стала яскравішою за Юпітер. То був Сатурн — спершу блискітка, а згодом сяюча овальна пляма. («Чому овальна?» — запитав хтось. Відповідь не забарилася: «Та то ж кільця!» Ще б пак!)
Ніхто з них не упустив нагоди поширяти в космосі і поспостерігати за Сатурном.
(«Гей ти, вертайся! Зараз твоя вахта!» — «Моя вахта? У мене ще п’ятнадцять хвилин». — «Які п’ятнадцять?! Переведи на місце стрілку! Хіба не я позичив тобі вчора двадцять хвилин?» — «Та ти своїй бабусі і двох не позичив би!» — «Вертай, чортяко, я все одно виходжу». — «Гаразд, іду вже, йду. Стільки галасу через якусь нікчемну хвилину». Але жодна сварка не сприймалася всерйоз. Тут було аж надто вже добре).
Сатурн виростав, він зрівнявся розмірами з Сонцем і переріс його. Кільця, розташовані майже під прямим кутом до траєкторії польоту, велично оточили планету, що затіняла лише частину з них. З кожним днем кільця розкидалися дедалі ширше, одночасно звужуючись, у міру того як зменшувався кут їхнього нахилу.
Наче яскраві світлячки, з’явилися на небі найбільші місяці Сатурна.
Маріо Ріос зрадів, що прокинувся і може знову милуватись космічним краєвидом.
Сатурн — увесь в оранжевих смугах — закривав півнеба. Праворуч майже чверть світила була наче відрізана нічним покровом. Дві круглі цятки на яскравій поверхні були тінями двох місяців. Ріос оглянувся через ліве плече (його тіло подалося трохи вправо, зберігаючи кутову кількість швидкості) — ліворуч і позаду його іскрилося білим діамантом Сонце.
Ріос замилувався кільцями. Ліворуч вони виринали з-за Сатурна щільною, яскравою жовтогарячою потрійною смугою. Праворуч заходили в нічну темряву і через те здавалися ближчими і ширшими. Наближаючись, вони ширшали, немов блискотливий розтруб горна, потім блідли, і тоді починало здаватись, що вони розростаються до безконечності і раптом зникають.
Там, де перебували кораблі утильників, усередині зовнішнього кільця, біля самого краю, кільця розпадалися, прибираючі свого натурального вигляду: ілюзорні суцільні світлові смуги ставали феноменальним скупченням твердих уламків.
Миль за двадцять від Ріоса, вірніше, прямо під його ногами, був один з таких уламків. Він скидався на здоровенну пляму, яка порушувала симетрію космосу і три чверті якої були освітлені й наче ножем відрізані від решти нічною тінню. Віддалік виблискували розпорошені уламки, вони тьмяніли і згущувались, поки знову не зливалися в кільця.
Уламки були нерухомі. Але то тільки так здавалося, оскільки кораблі рухались довкола Сатурна по тій самій орбіті, що й зовнішній край кілець.
Напередодні Ріос з двома десятками своїх товаришів працював на найближчому уламку. Взавтра знову працюватиме там.
А сьогодні він ширяє в космосі.
— Маріо? — запитливо пролунало в його навушниках. Маріо на мить охопило роздратування. Хай йому всячина, так хотілося побути на самоті.
— Слухаю, — муркнув він.
— Я так і думав, що це твій корабель. Як ти там?
— Прекрасно. Це ти, Теде?
— Я, — відказав Лонг.
— Якісь неполадки на уламку?
— Та ні, просто вийшов поширяти.
— Невже й тобі захотілося?
— Часом і мене вабить. Красота яка, га?
— Атож! — погодився Ріос.
— Знаєш, у книжках землян…
— Ти маєш на увазі наземників? — Ріос позіхнув і зауважив, що йому не вдалося вимовити слово «наземник» з належною зневагою.
— …мені траплялося читати, як люди лежать на траві, — вів далі Лонг, — це така зелена штуковина на зразок паперових смужок, якими вкритий там увесь грунт, — лежать і дивляться в блакить, а по небу пропливають сиві хмарки. Ти, мабуть, сам бачив у відеофільмах?
— Бачив, але мені не сподобалося… Від того лежання і нежить схопити недовго.
— Наскільки мені відомо, трава зовсім не холодна. Врешті-решт, Земля дуже близько від Сонця і, кажуть, її атмосфера досить щільна, щоб утримувати тепло. Правда, сам я нізащо не хотів би опинитися під відкритим небом в одному одязі. Але їм це, здається, до вподоби.
— Усі наземники схиблені!
— Там ще описуються дерева — це такі здоровенні бурі стеблини, і вітер, тобто повітряні рухи.
— Ти маєш на увазі протяги? То хай вони ними самі тішаться.
— Не в тім річ. Просто дуже вже все це гарно в них описано, з почуттям. Та я часто замислювався: на що воно справді схоже, це відчуття? Чи судилося мені коли-небудь його зазнати, а чи воно привілей самих землян? І я не раз ловив себе на думці, що мені бракує чогось дуже важливого. Тепер я знаю, чого саме. Ось цього безмежного спокою в центрі пойнятого красою Всесвіту!