Айзек Азімов
Марсіанський шлях
1
Стоячи на порозі короткого коридора між обома каютами космічного корабля, Маріо Естебан Ріос похмуро спостерігав, як Тед Лонг настроював відеофон: зображення було нікудишнє.
Ріос знав, що кращого чекати годі. Надто далеко вони від Землі, та ще й у невигідному положенні, лицем до Сонця. Щоправда, Лонг міг того й не знати. Ріос ще трохи зачекав на порозі, розвернувшись боком і нахиливши голову, щоб не зачепити одвірка. А тоді, мов корок із пляшки, увірвався в камбуз.
— Що ви шукаєте? — спитав він.
— Хочу піймати Хільдера, — відповів Лонг. Ріос присів на край розкладного столу і дістав з полички над головою конічну бляшанку з молоком. Натиснув на покришку, відкриваючи бляшанку, і почав збовтувати молоко, щоб підігріти.
— Навіщо? — Він перехилив посудину і, прицмокуючи, відпив.
— Просто послухати.
— А про витрату енергії ви подумали?
Лонг насупився.
— Особистими відеофонами, здається, можна користуватися на свій розсуд.
— Так, але розсудливо.
Вони з викликом перезирнулися.
Ріос був стрункий і м’язистий, мав довгасте похмуре обличчя з запалими вилицями. Все в його зовнішності виказувало приналежність до професії марсіанських утильників — космонавтів, які сумлінно прочісували простори між Марсом і Землею. Голубі очі вирізнялись на смаглявому, порізаному зморшками обличчі, а воно, в свою чергу, темніло плямою на тлі білого синтетичного хутра, яким був підбитий високий комір куртки із шкірзамінника.
Лонг був і світліший, і делікатніший. Відкинений комір куртки відкривав темні пасма волосся. В дечому він скидався на наземника, хоча жоден марсіанин другого покоління не міг бути справжнім наземником, як мешканці Землі.
— Що ви називаєте розсудливістю? — став допитуватися Лонг.
Тонкі губи Ріоса потоншали ще більше.
— З усього видно, рейс навряд чи окупиться. Тому найменша витрата енергії — нерозсудливість.
— Ну, якщо так, — сказав Лонг, — то чому тоді ви не на посту, адже ваша черга?
Ріос щось пробурчав і, провівши долонею по зарослому підборідді, підвівся та рушив спроквола до дверей, безшумно ступаючи в своїх масивних еластичних чоботях. На півдорозі зупинився поглянути на термостат і обернувся, розлючений.
— А я думаю, чого така спека! Де, по-вашому, ми зараз?
— Хіба чотири з половиною градуси так уже багато?
— Для вас, може, й небагато. Не забувайте, ви в космосі, а не в утепленій рудниковій конторі. — І Ріос рішуче перевів стрілку термостата до краю. — Вистачить того, що дає Сонце.
— Але ж камбуз не на сонячному боці.
— Дарма, і тут потеплішає.
Ріос вийшов, а Лонг задумано дивився йому вслід. Тоді повернувся до свого відеофону. Термостата він уже не вмикав.
На екрані зображення лишалось так само розпливчастим, проте щось таки можна було розібрати. Лонг відкинув умонтоване в стінку сидіння і, подавшись уперед, терпляче вислухав офіційні повідомлення. За кілька хвилин сітка поступово розійшлась, і прожектори вихопили знайому постать бороданя, яка росла прямо на очах, поки не заповнила весь екран.
І тоді, незважаючи на цілу гаму шумів, спричинених електронними бурями, з відстані в двадцять мільйонів миль дуже ефектно пролунало: «Любі друзі! Шановні земляни!»
2
Тільки-но Ріос ступив у рубку, як відразу помітив спалах радіосигналу. Йому здалося, що то сигнал радара, і руки миттю зросив холодний піт, але то лише озвалось його сумління. Власне, за інструкцією, не дозволяється покидати рубку під час вахти, хоч усі виходили на п’ять хвилин, щоб випити кави, певні, що космос чистий, а потім усе-таки потерпали, чи не проґавили знахідку. Бували випадки, коли їхні побоювання справджувалися.
Ріос увімкнув багатосмужну розгортку. Знову зайва витрата енергії, але вже краще перестрахуватись, аніж губитися в здогадах. Космос був чистий, якщо не рахувати віддалених сигналів, що йшли від сусідніх кораблів-утильників.
Він увімкнув радіозв’язок. На екрані з’явилася русява голова довгоносого Річарда Свенсона, другого пілота найближчого корабля з боку Марса.
— Здоров, Маріо! — гукнув Свенсон.
— Салют! Що новенького?
Відповідь почулась за якусь секунду, адже швидкість електромагнітних хвиль не безконечна.
— Ото вже я мав сьогодні!
— А що таке? — поцікавився Ріос.
— Пощастило вийти на об’єкт.
— Вітаю!
— Якби ж то я його дістав, — похмуро відказав Свенсон.
— Щось перебило?
— Та, хай йому біс, повернув не в той бік. Ріос знав, що сміятися не можна.