— Та тому, комісаре, що є таке поняття, як потривожене благополуччя. Сталеливарна промисловість помічає, що ера космічних польотів чимраз більше потребує сплавів легких металів, які виключають залізо. Різноманітні профспілки гірничників стурбовані позаземною конкуренцією. Кожний землянин, якому не стає алюмінію на власну будівлю, певен, що весь алюміній іде на Марс. Я знаю одного професора-археолога, який підтримує Хільдера лише тому, що уряд не дає йому дотацій на розкопки. Він свято переконаний, що всі державні кошти йдуть на реактивні дослідження і космічну медицину, і, звісно, страшенно обурюється.
— Я бачу, — зауважив Сенков, — що земляни мало чим відрізняються від нас, марсіан. А Генеральна Асамблея? Чи й вона на повідку в Хільдера?
Дигбі кисло всміхнувся.
— В політиці не так уже й приємно копатися. Хільдер вніс законопроект про організацію комісії для дослідження зайвих витрат у космічних польотах. Мабуть, три четвертих, а то й більше. Генеральної Асамблеї були проти законопроекту як проти нестерпного і нездорового прояву бюрократії, яким він, власне, і є. Але, з другого боку, який законодавець відкрито виступить проти розслідування рядових випадків марнотратства? Ще може створитися враження, ніби він сам чогось боїться або щось приховує, а ще, чого доброго, має з того марнотратства якийсь зиск. Хільдера ніщо не стримує висувати подібні звинувачення. Правдиві чи ні, а при наступних виборах вони можуть суттєво вплинути на рішення виборців. Законопроект прийняли.
Тоді постало питання, кого висунути в члени комісії. Супротивники Хільдера ухилились від членства, щоб не приймати надалі компромісних рішень. Чим далі від Хільдера, тим менше шансів потрапити під його приціл. Як наслідок, з усіх членів комісії я — єдиний відвертий супротивник Хільдера, що, найвірогідніше, кінчиться моєю відставкою при наступних виборах.
— Що було б дуже прикро, — сказав Сенков. — Схоже, що у Марса не так уже й багато друзів, як гадалось. І нам зовсім не хотілось би втратити ще одного. Але, якщо Хільдер отримає більшість голосів, то що він, власне, збирається робити?
— Як на мене, то це ясно, як білий день, — заявив Дигбі. — Він прагне зайняти пост Всесвітнього Координатора.
— Ви гадаєте, йому це вдасться?
— Коли ніщо його не зупинить.
— І тоді він припинить свою кампанію?
— Важко сказати. Я не знаю, що він там міркує, але, як хочете знати мою думку, він не зможе відмовитись від цієї кампанії і зберегти при цьому свою популярність, яка й так уже захиталася.
Сенков почухав шию.
— Ясно. В такому разі порадьте, що нам, простим марсіанам, робити. Ви обізнані з ситуацією, знаєте те, чого не знаємо ми. Тож, будьте ласкаві, порадьте.
Дигбі підвівся і підійшов до вікна, виглянув. Його погляд упав на низьке склепіння сусідніх будівель, на червону, скелясту, зовсім безживну пустелю, що розділяла їх; на багряне небо і скулене сонце. Не повертаючи голови, він запитав:
— Невже вам подобається тут жити?
Сенков усміхнувся:
— Більшість марсіан просто не знає іншого світу. Не виключено, що Земля може навіть здатись їм якоюсь недоладною і незвичною.
— Але невже вони не змогли б призвичаїтись? Після Марса Землю не можна не сподобати. Хіба ваші люди не захочуть відчути, як добре жити під відкритим небом, дихати свіжим повітрям? Адже ви самі жили на Землі й пам’ятаєте, яка вона.
— Щось таке пригадую. Однак це важко пояснити. Земля просто собі існує. Вона підходить людям, і люди підходять їй. Люди сприймають Землю такою, як вона є. З Марсом інакше. Він іще необжитий, не підходить людям, і ті змушені його переробляти. Вони будують світ, а не приймають його викінченим. Марс іще далекий до досконалості, однак ми його невпинно будуємо, і коли дійдемо до фінішу, матимемо те, що хотіли. Яке це дивовижне відчуття — усвідомлювати, що будуємо світ. Після такого на Землі можна просто занудьгувати.
— Але я певен, — заперечив Дигбі, — що пересічний марсіанин далеко не філософ, щоб задовольнятися таким неймовірно тяжким життям в ім’я майбутнього, за сотні поколінь.
— Не зовсім так, — Сенков заклав праву ногу на ліве коліно і, погладжуючи щиколоток, провадив далі: — Як я вже казав, марсіани багато в чому схожі на землян, тобто вони звичайні люди, не такі вже й охочі до філософії. І все-таки жити у світі, що виростає у тебе прямо на очах, — однаково, думаєш ти про це чи ні, — щось та значить.
Мій батько попервах часто писав мені на Марс. Усе своє життя він служив бухгалтером. Коли він помер. Земля була майже такою самою, як і за його дитинства та юності. Він не помічав жодних змін довкола себе: так і коротав день за днем, що були схожі один на один, мов дві краплі води.