Отже, оскільки певна кількість води (за умови, що пара викидалася через звужені сопла) могла приводити в рух значно важчу масу, вигідніше було збільшувати цю кількість. Але, збільшуючи об’єм контейнера, треба було збільшувати й капсулу корабля, навіть відносно. Тому лайнери ставали дедалі важчі й місткіші. Та чим більший контейнер, тим важча його конструкція, тим складніша зварка й суворіші вимоги до проекту. І в цьому напрямі межа теж була досягнута.
І тут він намацав основну, як на його думку, хибу. Чомусь неодмінно вважали, що пальне має зберігатися всередині корабля, що мільйони тонн води необхідно оточити металом. Але чому? Адже вода не обов’язково рідина. Це може бути й крига, а крижаній брилі можна надати будь-якої форми. В кризі можна протопити отвори, в які вставити капсулу з двигунами. А троси утримували б капсулу і двигуни в лещатах магнітного силового поля.
Лонг відчував, як вібрує під ногами поверхня. Неподалік десяток кораблів угризався в кригу, і уламок здригався від цих безперервних ударів.
Добувати кригу не було потреби. Вона плавала брилами потрібних розмірів у кільцях Сатурна. Власне, самі кільця були брилами майже чистого льоду, що кружляли довкола Сатурна. Це показала спектроскопія, так воно було й насправді. Зараз Лонг стояв на одній з таких брил, завдовжки понад дві милі і завгрубшки з милю. Майже півмільярда тонн води, все в одному шматку — і він стоїть на ній.
І тепер Лонг зіткнувся лицем до лиця з дійсністю. Він ніколи не говорив товаришам, скільки саме часу піде на те, щоб перетворити уламок у космічний корабель, але сам вважав, що десь днів зо два. Однак минув уже цілий тиждень, а він навіть не наважувався прикинути, скільки ще їм потрібно часу. Тепер він навіть не був певен, що їхній план взагалі здійсненний. Чи зможуть вони з належною точністю керувати роботою двигунів з допомогою кабелів, перекинених через дві милі крижаної поверхні, коли їм доведеться долати могутнє тяжіння Сатурна?
Питної води залишалося зовсім мало, проте завжди можна було розтопити лід. Та запаси продовольства вичерпувалися.
Лонг зупинився й, напружуючи зір, задивився вгору. Чи справді збільшується цей уламок? Треба б вирахувати відстань. Але зараз йому просто не вистачило духу додавати до інших клопотів ще один, і думки його повернулися до нагальніших проблем.
Принаймні настрій у всіх був, як кажуть, на висоті. Мабуть, його супутники просто щасливі, що вони перші, хто подолав таку далечінь, перші, хто перейшов Пояс астероїдів, хто неозброєним оком побачив Юпітер у вигляді блискучої, наче гірський кришталь, кульки; перші, хто побачив Сатурн — отаким! Він зроду б і не подумав, що п’ятдесят бувалих, вивірених і загартованих у ділі утильників здатні відчувати щось подібне. Але це було так. І вони пишалися собою.
Він рушив далі. Раптом із-за мінливого обрію вигулькнули дві постаті біля напівзаритого корабля.
— Гей, ви там! — загукав Лонг.
— Це ти, Теде? — озвався Ріос.
— Я! А то Дік з тобою?
— Авжежі Ходи до нас! Трохи посидимо. Оце збиралися вморожувати корабель і сушимо собі голову, як би затягти час.
— Тільки не я! — зараз же вихопився Свенсон. — Коли ми відлітаємо, Теде?
— Як тільки впораємось… Це не відповідь, скажеш?
— Іншої, я бачу, немає, — пригнічено мовив Свенсон. Лонг задер голову й глянув на безформну пляму, що ясніла у небі.
Ріос простежив за його поглядом.
— В чому справа?
Лонг промовчав.
Небо було чорне, і уламки кілець світилися на його тлі червоногарячим порохом. Сатурн опустився за обрій більш як на три чверті, а з ним і кільця. Десь за півмилі від них, з-за рогу уламка, шугонув угору корабель, осяяний оранжевим блиском Сатурна, і миттю щез.
Крига задрижала в них під ногами.
— Тебе непокоїть Примара? — запитав Ріос. Так вони називали найближчий до них уламок. Він був зовсім близько, беручи до уваги, що вони перебували біля зовнішнього краю кілець, де уламки були розкидані відносно негусто. Від Примари їх відділяло миль двадцять, і обриси цієї зазубленої брили чітко вирізнялися в небі.