Може, я й не можу перепрограмувати той регулятор, але я можу вимкнути падлючого сина повністю.
В домі багато де понатицяно аварійних ліхтариків на випадок відмови електричної системи. Я видер з одного світлодіоди і склав разом дві зачищені дротини. Тепер, коли я клацав кнопкою, з’являлася маленька іскра.
Узявши кисневий балон з Фоґельового скафандра, я прив’язав до нього лямку і повісив його на плече. Тоді я приєднав до балону трубку і передавив її. Я пустив з балону тоненьку цівку кисню, настільки слабеньку, щоб затискати трубку пальцями.
Стоячи на столі з іскрометом в одній руці й киснепроводом в іншій, я підніс їх угору і спробував.
І це спрацювало, дідько його бери! Я дмухав киснем на з’єднані дроти, клацав ліхтариком – і з трубки пер струмінь полум’я. Звісно, тут заверещала пожежна тривога. Але я останнім часом чув її так часто, що не звернув уваги.
Тоді я повторив трюк ще раз. І ще раз. Короткі, аж ніяк не видовищні викиди. Я був радий розтягти справу.
Яке піднесення! Найкращий план на світі! Я не тільки випалював H2, а й знову створював воду!
Усе йшло чудово аж до вибуху.
В одну мить я радісно палив водень; наступної я опинився на іншому кінці Дому посеред перекиданих речей. Я звівся на ноги й побачив, що в усьому Домі розгардіяш.
Першою моєю думкою стало: «Ох, як же вуха болять!»
А наступною: «Щось мені паморочиться», – і я впав на коліна, а потім ниць – настільки мені запаморочилося. Я обмацав голову обома руками в пошуках рани, яку відчайдушно сподівався не виявити. Усе, нібито, лишилось на своєму місці.
Але обстеження голови й обличчя виявило справжню проблему. Мою кисневу маску зірвало вибухом. Я дихав майже чистим азотом.
По всьому Дому підлогу вкривав різний непотріб. Жодної надії знайти кисневий балон. Жодної надії знайти серед цього гармидеру будь-що до того, як я втрачу свідомість.
Тоді я побачив скафандр Льюїс, що висів там, де й повинен – на своєму місці. Його не зірвало вибухом, бо він і сам важкенький, а до того в ньому ще було 70 літрів води.
Я підбіг до нього, швидко накрутив подачу O2 і запхнув голову крізь шийний отвір (шолом я зняв ще хтозна-коли, аби легше діставати воду). Подихавши трохи, поки запаморочення минулося, я глибоко вдихнув і затримав повітря.
Не дихаючи, я глянув на скафандр і торбинку, які використовував, щоб надурити генератор кисню. Погані новини: я його так і не прибрав. Хороші новини: вибух його прибрав. Вісім з дев’яти отворів регулятора залишились заліпленими, але принаймні цей один не брехатиме.
Кілька разів перечепившись, я підскочив до регулятора і знову його ввімкнув.
Завантажившись за дві секунди (із очевидних причин, він був створений вмикатись швидко), він негайно визначив проблему.
У Домі залунало пронизливе сповіщення про низький рівень кисню, а регулятор тим часом накачував у атмосферу чистий кисень настільки швидко, наскільки це було безпечно. Виділення кисню з повітря – справа марудна, але додати його в повітря просто, як відкрити вентиль.
Я продерся крізь уламки назад до скафандру Льюїс і запхнув у нього голову, щоб дихати нормальним повітрям. За три хвилини регулятор підняв рівень кисню в Домі до звичайного.
Аж тут я помітив, як обгорів мій одяг. Яке щастя, що я замотався в три шари! Більше всього постраждали рукави. Зовнішнього шару не стало. Середній шар обсмалило і де-не-де пропекло наскрізь. Внутрішній шар, моя власна форма, залишився в непоганому стані. Здається, я знову викрутився, бо пощастило.
Я також метнув погляд на головний комп’ютер Дому і побачив, що температура підскочила до 15°C. Тут сталося щось дуже гаряче і вибухове, а я не знав до пуття, що саме. І як.
Ось у якому я становищі зараз. Намагаюся зрозуміти, що, в біса, трапилося.
Після тяжкої роботи і самопідриву я дуже втомився. Завтра проведу мільйон перевірок обладнання і спробую з’ясувати, що саме вибухнуло, але зараз я хочу спати й більш нічого.
Сьогодні я знову в марсоході. Хоч водню вже й не стало, якось я непевно почуваюся в Домі, що має схильність вибухати без причини. До того ж невідомо, чи не з’явилися в ньому витоки.
Цього разу я приніс собі чогось людської їжі й пристойної музики, а не диско.
ЗАПИС У ЖУРНАЛІ: СОЛ 41
Я витратив цілий день на повну перевірку всіх систем у Домі. Було неймовірно нудно, але від цієї машинерії залежить моє виживання, тож без цього ніяк. не можна просто припустити, що вибух не завдав тривалої шкоди.
Спочатку я провів найважливіші тести. Першою я перевірив цілісність оболонки Дому. Я був переконаний, що вона в доброму стані, бо я проспав кілька годин у марсоході, а коли повернувся, то тиск залишався нормальним. Комп’ютер не зафіксував змін тиску за цей час, окрім незначних коливань, пов’язаних із температурою.
Тоді я перевірив генератор кисню. Якщо він зламається, і я не зможу його полагодити, то тут мені й смерть. Проблем не було.
Регулятор атмосфери. Знову, жодних проблем.
Обігрівач, основний акумулятор, резервуари кисню і азоту, відновлювач води, усі три шлюзи, освітлення, головний комп’ютер… і так далі, і тому подібне – я перевіряв системи одну за одною, і мені ставало легше щораз, коли кожна з них доповідала про свій ідеальний робочий стан.
Тут я тисну руку NASA. Вони там байдиків не б’ють, коли проектують усе це начиння.
Потім настав час перевірити найголовніше – ґрунт. Я набрав зразків з усього Дому (пам’ятаєте, грязюка в мене по всій підлозі) і розклав їх на скельця.
Тремтячими руками я поклав скельце під мікроскоп і вивів зображення на екран. Вони вижили! Здорові, активні бактерії займалися своїми справами! Здається, я таки не сконаю з голоду на сол 400. Я ляпнувся на стілець і задихав спокійніше.
Опісля того я заходився прибирати. Це дало мені багато часу на роздуми.
То що трапилося? Ну, моя теорія така.
Якщо вірити головному комп’ютеру, під час вибуху внутрішній тиск підскочив до 1,4 атмосфери, а температура зросла до 15°C менш, ніж за секунду. Втім, тиск швидко спав до однієї атмосфери. у цьому була б якась логіка, якби регулятор атмосфери працював, але ж я його вимкнув.
Температура 15°C трималася ще якийсь час, тож теплове розширення не могло минутися так швидко. Але тиск якщо упав, то куди подівся його надлишок? Нагрівання при сталій кількості атомів мало б тримати підвищений тиск довше. Але так не сталося.
Я швидко знайшов відповідь. Водень (єдина речовина, що могла горіти) поєднався з киснем (звідси й горіння) і перетворився на воду. Вода в тисячі разів густіша за газ. Тож тиск виріс під дією температури і знову впав через перетворення водню з киснем на воду.
Питання на мільйон доларів: звідки взявся бісів кисень? Мій план стояв на тому, щоб прибрати його і не дати вибухові статися. І певний час план працював, поки не рвонуло.
Думаю, що тепер знаю відповідь, і вона б’є мене лантухом по голові. Пам’ятаєте, я вирішив не вдягати скафандр? Те рішення мене мало не вбило.
Медичний балон з киснем домішує до чистого кисню навколишнє повітря, а тоді подає його через маску. Маска тримається на обличчі за допомогою гумової стрічки на потилиці. не дуже герметично.
Знаю, що ви подумали. Маска пропускала кисень. Але ні. Я дихав тим киснем. Я вдихав його і таким чином герметично притискав маску до обличчя.
Проблемою став видих. Знаєте, скільки кисню людина вбирає з повітря під час дихання? Я теж не знаю, але не 100 відсотків. За кожним видихом я додавав до повітря кисень.
Мені це просто не думку не спало, хоча мусило б. Якби легені вбирали увесь кисень, штучне дихання б нікому не допомагало. Який же я телепень, що не подумав про це! І моя дурість ледь мене не вбила!
Надалі я стану набагато обережнішим.
Пощастило, що я спалив більшість водню до вибуху, інакше був би кінець. А так вибух не мав досить сили, щоб рознести Дім. Втім, мої барабанні перетинки від нього мало не репнули.