Усе почалося з того, що я помітив 60-літрову нестачу виробленої води. Після умисного спалення і несподіваного вибуху, я знову став на рейки. Вночі відновлювач води зробив своє і витяг 50 літрів новоствореної води з повітря. Я зберігаю її в скафандрі Льюїс, який відтепер називатиму «цистерною», бо так воно крутіше звучить. Решту 10 літрів води увібрав у себе сухий ґрунт.
Так сьогодні натрудився, що заслужив повну порцію. І щоб відсвяткувати першу ніч у Домі після повернення, я розляжуся і дивитимусь якісь дурнуваті телесеріали двадцятого сторіччя за сприяння командира Льюїс.
«Д’юки з Газзарда», кажете? Давайте спробуємо.
ЗАПИС У ЖУРНАЛІ: СОЛ 42
Сьогодні прокинувся пізно. Я заслужив. Після чотирьох ночей жахливого сну в марсоході койка здалося мені найлагіднішою і найм’якішою периною в світі.
Нарешті, я виштовхався з ліжка і доприбирав залишки накиданого вибухом сміття.
Сьогодні я повернув усю картоплю назад. І саме вчасно – вона якраз проростає і виглядає здоровою і щасливою. Це не хімія, медицина, бактеріологія, дієтологія, динаміка вибухів чи ще якась чухня, котрою я займався до цього. Це ботаніка. Принаймні, я впевнений, що виплекаю рослини, не напартачивши.
Правда ж?
Знаєте, що справді кепсько? Я зробив лиш 130 літрів води. Потрібно ще 470. Думаєте, що двічі ледь не вбившись, я покину ці забавки з гідразином? Але ж ні. Я розкладатиму гідразин і палитиму в Домі водень що десять годин протягом наступних десяти днів. Але впораюся краще. не розраховуючи на ідеальну реакцію, я раз-по-раз вичищатиму повітря від водню невеликим вогником. Тоді він вигорятиме поступово, не досягаючи марковбивчого рівня.
У мене повно вільного часу. Резервуар для CO2 наповнюється за десять годин. Розкласти гідразин і випалити водень можна за двадцять хвилин. Решту часу я дивитимусь телевізор.
А тепер про серйозне… Усім же ясно, що Генерал Лі швидший за поліцейські авто. Чому Роско просто не піде на ферму тих Д’юків та не заарештує їх, поки вони не в машині, га?
РОЗДІЛ 6
Венкат Капур повернувся до свого кабінету, впустив портфель на підлогу і повалився у шкіряне крісло. Якусь хвилину він дивився у вікно. Його кабінет у Будівлі 1 мав панівний вид на чималий парк посеред комплексу споруд Космічного центру імені Джонсона. За парком аж до озера Мад-Лейк виднілися десятки розкиданих тут і там будівель.
Кинувши погляд на екран комп’ютера, він помітив сорок сім непрочитаних електронних листів, що вимагали негайної уваги. Нехай чекають. Сьогодні день жалоби. Сьогодні день пам’яті Марка Вотні.
У своїй промові Президент звеличував мужність і самопожертву Вотні, а також рішучість дій командира Льюїс, завдяки яким решта команди врятувалася. Командир з екіпажем теж сказали з глибокого космосу кілька прощальних слів про свого загиблого товариша через систему далекого зв’язку «Гермеса». Їм залишалося летіти ще десять місяців.
Керівник управління також виголосив промову, нагадавши усім, що космічні польоти неймовірно небезпечні, але ніхто й думки не має про те, щоб відступити, ледь угледівши загрозу.
Венката спитали, чи не хоче й він сказати що-небудь, але він відмовився. Навіщо? Вотні загинув. Теплі слова керівника марсіянської програми його вже не повернуть.
– Все гаразд, Венку? – почувся з дверей знайомий голос.
Венкат розвернувся в кріслі.
– Та наче, – відповів він.
Тедді Сандерс зняв ниточку зі свого в усьому іншому бездоганного костюма.
– Ти міг би й сказати кілька слів.
– Я не хотів. Ти знаєш.
– Так, знаю. Я теж не хотів. Але я керівник NASA. Від мене цього чекають. Ти точно в порядку?
– Так, переживу.
– Добре, – сказав Тедді, поправляючи манжети. – Тоді повернімося до роботи.
– Гаразд, – знизав плечима Венкат. – Почнімо з того, що ти виділиш мені трохи супутникового часу.
Тедді зітхнув і притулився до стіни.
– Знову ти своєї.
– Так, – сказав Венкат. – Знову своєї. в чому заковика?
– Добре, розкажи мені, що саме ти хочеш знайти?
Венкат нахилився вперед.
– «Арес-3» провалився, але ми можемо використати щось із його обладнання. Кошти виділили на п’ять місій. Гадаю, ми зможемо переконати Конгрес ухвалити шосту.
– Не знаю, Венку…
– Усе просто, Тедді, – тиснув Венкат. – Вони евакуювалися на сол 6. Там припасів майже на цілу місію. Шоста місія коштуватиме якусь дрібку від повної вартості. Зазвичай для підготовки місця потрібні чотирнадцять заготівельних запусків. Можливо, ми доповнимо ті запаси за три. Або й два.
– Венку, там гуляла піщана буря і вітер у 175 км/год. Там усе понівечене.
– Для цього мені й потрібні супутники, – сказав Венкат. – з кількох знімків можна багато чого дізнатися.
– Що, наприклад? Думаєш, ми пошлемо людей на Марс, не маючи певності, що все бездоганно працює?
– Усе й не мусить працювати бездоганно, – швидко сказав Венкат. – Ми замінимо те, що поламано.
– Як ми зрозуміємо з фотографій, що саме там поламано?
– Це буде лиш перший крок. Вони евакуювалися, бо вітер загрожував АПМ, але Дім здатен витримати ще й не таку екзекуцію. Він, певно, і досі цілий. Достатньо буде одного погляду. Якщо він тріснув, то його розірвало й повалило. А якщо він стоїть, то всередині теж усе ціле. І марсоходи теж міцні. Вони можуть витримати будь-яку марсіянську бурю. Дай лиш мені глянути, Тедді, це все, чого я прошу.
Тедді підійшов до вікна й обвів очима обширну територію.
– Знаєш, ти не один, кому потрібен супутниковий час. Скоро почнуться запуски припасів для «Ареса-4». Нам треба зосередитися на кратері Скіапареллі.
– Я не розумію, Тедді. Що тут складного? – спитав Венкат. – Я розповідаю, як ми можемо забезпечити собі додаткову місію. у нас на орбіті Марса дванадцять супутників; я впевнений, що ти можеш на кілька годин виділити мені один чи два. Я перешлю тобі розклад вікон, під час яких кожен з них дивитиметься на область «Ареса-3» під потрібним кутом…
– Річ не в супутниковому часі, Венку, – урвав його Тедді.
Венкат закляк.
– Але… тоді… що…
Тедді повернувся до нього.
– Ми – публічна організація. у нас немає секретної чи захищеної інформації.
– То й що?
– Будь-який знімок одразу стане доступний громадськості.
– То й що з того?
– Тіло Марка Вотні лежатиме за двадцять метрів від Дому. Може, його частково занесло піском, але воно все-таки на поверхні, а з грудей у нього стирчить антена. Це буде видно на будь-яких знімках.
Погляд Венката помалу наповнився люттю.
– І через це ти відхиляв мої запити два місяці?
– Венку, послухай…
– Ти серйозно, Тедді? – сказав Венкат. – Хвилюєшся за наш публічний образ?
– Одержимість ЗМІ смертю Марка Вотні нарешті почала спадати, – спокійно сказав Тедді. – Два місяці поганої преси. Сьогоднішній день пам’яті став для людей підсумковим, і ЗМІ візьмуться за інші новини. Менш за все нам потрібно накручувати їх знову.
– І що ж тоді робити? Тіло ж не розкладатиметься. Він там лежатиме довіку.
– Не довіку, – сказав Тедді. – За рік природних погодних умов його занесе піском повністю.
– Рік? – сказав Венкат, зводячись на ноги. – Безглуздя. не можна заради цього чекати цілий рік.
– Чому ж ні? «Арес-4» в найближчі п’ять років нікуди не полетить. Часу вдосталь.
Венкат глибоко вдихнув і на хвилинку задумався.
– Гаразд, подумай ще про таке: всі співчувають родині Вотні. «Арес-6» міг би забрати його тіло назад. Ми не оголошуватимемо це метою місії, але ясно дамо всім знати, що це – важливий пункт програми. Якщо подати це так, у Конгресі нас підтримають. Але тоді не можна чекати цілий рік. За рік людям стане байдуже.