Тедді потер підборіддя.
– Гм…
•••
Мінді Парк дивилася в стелю. Роботи в неї було небагато. Нічні зміни доволі нудні. Лиш безперервний потік кави на давав їй заснути.
Нагляд за супутниками на орбіті Марса здавався захоплюючою пропозицією до того, як вона сюди перейшла. Але супутники здебільшого дбали про себе самі. Її роботою виявилося розсилання свіжих знімків електронною поштою.
– Магістр з інженерної механіки, – бурмотіла вона. – А працюю в цілодобовому фотоательє.
Вона сьорбнула ще кави.
Вогник на екрані сповістив про те, що черговий набір зображень готовий. Вона перевірила ім’я адресата. Венкат Капур.
Вона зберегла зображення на внутрішньому сервері й підготувала листа для доктора Капура. Координати, які вона вписувала, виявилися знайомими.
– 31,2° пн.ш, 28,5° з.д… Ацидалійська рівнина… «Арес-3»?
Цікавість змусила її відкрити перший із сімнадцяти знімків.
Як вона й підозрювала, це була база «Ареса-3». Вона чула, що її збиралися дослідити. Трохи присоромившись, вона обшукала зображення, видивляючись тіло Марка Вотні. Згаявши хвилину, вона одночасно відчула полегшення і розчарування.
Тоді вона перейшла до решти зображень. Дім стояв неушкоджений; доктор Капур цьому зрадіє.
Вона піднесла філіжанку до губ і так заклякла.
– Ем… – мимрила вона стиха. – Гм…
Вона увійшла до внутрішньої мережі NASA і продивилася сторінку з подробицями про місії «Арес». Трохи пошукавши, вона набрала номер.
– Привіт, це Мінді Парк із Супутників. Де я можу знайти журнали «Ареса-3», бо щось ніде не видно? Ага… так… Добре… Дякую.
Посидівши ще трохи в мережі, вона нахилилася вперед. Раптом кава їй стала не потрібна.
Знову взявши слухавку, вона сказала:
– Алло, Безпека? Це Мінді Парк із Супутників. Мені потрібен контактний номер доктора Венката Капура для критичних ситуацій… Так, ситуація критична.
•••
Коли Венкат увійшов до кімнати, Мінді совалася на стільці. Просто так Директор марсіянської програми до команди нагляду за супутниками не заходив. А в джинсах і футболці не заходив ніколи.
– Це ти Мінді Парк? – спитав він з похмурістю людини, якій випало поспати не більше двох годин.
– Так, – відповіла вона тремтячим голосом. – Вибачте, що притягла вас сюди.
– Гадаю, на це була поважна причина. Отож?
– Гм, – сказала вона, опустивши очі. – Ну. Гм. Знімки, що ви замовили. Ем. Подивіться самі.
Він узяв собі стілець і сів поруч.
– Справа в тілі Вотні? Тому ти така збуджена?
– Ем, ні, – сказала вона. – Гм, ну… – вона скривилася від власної ніяковості й вказала на екран.
Венкат оглянув зображення.
– Здається, Дім цілий. Це добре. Сонячні панелі нібито в нормі. Марсоходи стоять на місці. Тарілки зв’язку немає, це зрозуміло. То через що ґвалт?
– Ну, – сказала вона, показуючи пальцем. – Через оце.
Венкат нахилився ближче. Поруч із домом, біля марсоходів на піску біліли два кружечки. – Гм. Схоже на покриття Дому. Може, не такий він і цілий? Гадаю, ці шматки відірвало і…
– Ем, – перебила вона. – Вони схожі на аварійні намети марсоходів.
Венкат глянув ще раз.
– Може й так.
– Чому вони розгорнуті? – спитала Мінді.
Венкат знизав плечима.
– Певно, командир Льюїс наказала розгорнути їх під час евакуації. Непогана думка – підготувати укриття на випадок, якщо АПМ не злетить, а Дім не витримає.
– Так, але… – сказала Мінді, відкриваючи на комп’ютері якийсь документ. – Тут повний журнал місії від сола 1 до сола 6. Від посадки АСМ до злету АПМ.
– Гаразд, і?
– І я прочитала його. Кілька разів. Вони не розкривали аварійні намети. – на останньому слові її голос зламався.
– Ну… – сказав Венкат, наморщивши лоба. – Вочевидь, вони їх розкрили, але не занесли це в журнал.
– Активували обидва аварійних намети і нікому не сказали?
– Гм. Справді, щось тут не так. Може, вони самі розкрилися від бурі?
– То після саморозкриття вони самі від’єдналися від марсоходів і стали рядком за двадцять метрів від них?
Венкат знову поглянув на екран.
– Певно, якось же вони активувались?
– А чому сонячні панелі чисті? – спитала Мінді, стримуючи сльози. – Там же силенна буря була. Чому ж на них немає піску?
– Вітром могли позмітати, – невпевнено сказав Венкат.
– Я казала, що тіла Вотні ніде не видно? – сказала вона, шморгаючи.
Венкат подивився на екран, і очі його розкривалися ширше.
– Ох… – тихо мовив він. – О Боже…
Мінді закрила руками обличчя і тихо заплакала.
•••
– Матері вашій трясця! – вигукнула Енні Монтроуз. – Ви смієтеся з мене, розумники волохаті?
Тедді глянув на свого директора зі зв’язків з громадськістю, що сиділа по інший бік бездоганного столу з червоного дерева.
– Енні, лайка не допоможе.
Він повернувся до директора марсіянської програми.
– Наскільки ми впевнені?
– Майже на сто відсотків, – сказав Венкат.
– Холера! – озвалася Енні.
Тедді трохи пересунув теку на столі, щоб вона лежала на одному рівні з килимком мишки.
– Що вже є, то є. Ми мусимо з цим розібратися.
– Ви хоч уявляєте масштаби тієї гімняної бурі, що теперечки здійметься? – наїжачилась вона. – Ви не стоїте перед тими репортерами кожного дня. А я стою!
– По одному питанню за раз, – сказав Тедді. – Венку, що змушує тебе думати, що він живий?
– Для початку, тіла ніде немає, – пояснив Венкат. – Також, намети розгорнуті. Сонячні панелі чисті. До речі, подякуймо Мінді Парк із Супутників за те, що вона усе це помітила.
– Але, – продовжував Венкат, – його тіло могло закидати піском під час бурі на сол 6. Намети могли розгорнутися самі, а вітер міг їх пересунути. Пізніше, вітру швидкістю 30 км/год вистачило б, щоб очистити панелі, але не вистачило б, щоб понаносити на них нового піску. Маловірогідно, але можливо.
– Тому останні кілька годин я перевіряв усе, що тільки можна. Командир Льюїс двічі їздила на марсоході №2. Другий раз був на сол 5. Судячи з журналу, після повернення вона під’єднала його до Дому для підзарядки. Його більше не чіпали аж до евакуації.
Він підсунув знімок до Тедді.
– Ось одне з учорашніх зображень. Як бачиш, на ньому марсохід №2 розвернутий від Дому. Гніздо для заряджання в нього спереду, довжини дроту просто не вистачить.
Тедді задумливо покрутив знімок, щоб той ліг паралельно до країв столу.
– Вона мусила поставити його носом до Дому, щоб під’єднати, – сказав він. – Значить, він рухався після сола 5.
– Точно, – сказав Венкат, підсовуючи Тедді інший знімок. – А ось вже справжні докази. у правому нижньому кутку видно АСМ. Він розібраний. Я впевнений, що вони не робили б такого, не попередивши нас.
– А вирішальний доказ отам, з правого боку, – вказав Венкат. – Посадковий механізм АПМ. Схоже, що паливний агрегат повністю прибрали, при цьому значно пошкодивши механізм. Перед злетом такого зробити просто не могли. Ризик був би значно більший за той, котрий Льюїс могла допустити.
– Гей, – сказала Енні. – Чом би не поговорити з Льюїс? Ходімо до Зв’язку і спитаємо в неї самої.
Замість відповіді Венкат виразно подивився на Тедді.
– Тому що, – сказав Тедді, – якщо Вотні справді живий, не можна, щоб екіпаж «Арес-3» про це дізнався.
– Що?! – сказала Енні. – Як же можна їм не говорити?
– Їм ще десять місяців летіти додому, – пояснив Тедді. – Космічний політ – це небезпека. Вони мусять бути готовими й зосередженими. Вони сумують за загиблим товаришем, але звістка про те, що вони покинули його там живого, просто спустошить їх.
Енні глянула на Венката.
– Ти з цим згоден?
– Тут немає над чим думати, – сказав Венкат. – Нехай переживають цю емоційну травму після того, як посадять свій космічний корабель.