– Це стане найбільш обговорюваною експедицією з часів «Аполлона-11», – сказала Енні. – Як ви приховаєте це від них?
Тедді знизав плечима.
– Легко. Ми повністю контролюємо зв’язок з ними.
– Трясця, – сказала Енні, розкриваючи ноутбук. – Коли ви хочете оголосити про це?
– Що порадиш? – спитав він.
– Гмм, – сказала Енні. – Ми можемо притримати ці малюночки двадцять чотири години, перш ніж будемо зобов’язані опублікувати їх. Заяву слід поширити одночасно з ними. не можна, щоб люди самі все з’ясували. Бо тоді ми виглядатимемо падлюками.
– Гаразд, – погодився Тедді. – Напиши текст.
– Це буде весело, – пробурчала вона.
– Що далі? – спитав Тедді у Венката.
– Перш за все – зв’язок, – відповів той. – зі знімків ясно, що систему антен знищено. Потрібен інший спосіб передачі. Щойно з’явиться зв’язок, можна буде встановити контакт і планувати далі.
– Добре, – сказав Тедді. – Берися за це. Залучай кого завгодно з будь-якого відділу. Працюйте наднормово стільки, скільки треба. Знайди спосіб з ним поговорити. Наразі це твій єдиний обов’язок.
– Зрозумів.
– Енні, переконайся в тому, що ніяка сорока не винесе нічого на хвості до офіційної заяви.
– Так, – сказала Енні. – Хто ще знає?
– Ми троє та ще Мінді Парк із Супутників, – сказав Венкат.
– Я побалакаю з нею, – сказала Енні.
Тедді підвівся і розкрив телефон.
– Я лечу до Чикаго. Повернуся завтра.
– Навіщо? – спитала Енні.
– Там живуть батьки Вотні, – сказав Тедді. – Я мушу пояснити їм усе особисто, перш ніж звістка потрапить до новин.
– Вони зрадіють, коли дізнаються, що їх син живий, – сказала Енні.
– Так, він живий, – сказав Тедді. – Але якщо мої розрахунки правильні, він приречений померти від голоду задовго до того, як ми зможемо йому чимось зарадити. не можу дочекатися цієї розмови.
– Абзац, – глибокодумно сказала Енні.
•••
– Нічого? Геть нічого? – простогнав Венкат. – Ви глузуєте з мене? у вас двадцять фахівців працюють над цим вже дванадцять годин. у нас багатомільярдна система зв’язку. І ви не можете придумати, як з ним поговорити?
Двоє чоловіків у кабінеті Венката засовалися на стільцях.
– Радіо в нього немає, – сказав Чак.
– Тобто, – сказав Морріс, – радіо в нього є, але немає тарілки.
– Річ у тім, – продовжував Чак, – що без тарілки сигнал має бути дуже потужним…
– Таким потужним, що голубів на льоту плавитиме, – докинув Морріс.
– … щоб пробитися до нього, – закінчив Чак.
– Ми думали про супутники Марса, – сказав Морріс. – Вони ближчі. Але як не рахуй, нічого не виходить. Навіть «Суперсервеєр-3», що має найсильніший передавач, і той мусив би бути в чотирнадцять разів потужнішим…
– В сімнадцять, – сказав Чак.
– В чотирнадцять, – впирався Морріс.
– Ні, в сімнадцять. Ти не врахував мінімальну силу струму, щоб обігрівачі підтримували…
– Хлопці, – урвав їх Венкат. – Я вловив суть.
– Вибачте.
– Вибачте.
– Це ви пробачте мою дратівливість, – сказав Венкат. – Минулої ночі я спав не більше двох годин.
– Нічого страшного, – відповів Морріс.
– Ми розуміємо, – сказав Чак.
– Добре, – сказав Венкат. – Поясніть, як сталося, що єдина буря повністю обірвала усі зв’язки з «Аресом-3».
– Брак уяви, – сказав Чак.
– Проґавили такий варіант, – погодився Морріс.
– Скільки для місій «Арес» передбачено резервних каналів зв’язку? – спитав Венкат.
– Чотири, – сказав Чак.
– Три, – мовив Морріс.
– Ні, чотири, – поправив його Чак.
– Він сказав «резервні канали», – наполягав Морріс. – Резервні – значить, ті, що не основні.
– А, справді. Три.
– Тож, чотири системи в цілому, – сказав Венкат. – Поясніть, як ми втратили усі чотири.
– Ну, – сказав Чак, – Основна система використовувала велику супутникову тарілку. Її знесло вітром. Резервні ж були на АПМ.
– Еге ж, – погодився Морріс. – АПМ, він як комутатор. Він може зв’язуватися з «Гермесом», Землею і навіть супутниками Марса, якщо потрібно. на ньому три незалежні системи, тож ніщо, крім прямого влучання метеориту, не могло перервати зв’язок.
– Біда в тому, – сказав Чак, – що командир Льюїс і решта забрали АПМ, коли злітали.
– Тож від чотирьох незалежних систем лишилася одна. І та поламалася, – закінчив Морріс.
Венкат потер перенісся двома пальцями.
– Як ми могли таке проґавити?
Чак знизав плечима.
– І в голову не приходило. Хто ж думав, що людина може залишитись на Марсі без АПМ.
– Та справді! – сказав Морріс. – Ну яка вірогідність?
Чак повернувся до нього.
– Судячи з емпіричних даних, один з трьох. Якщо подумати, то шанси величезні.
•••
Енні знала, що буде важко. не лише тому, що вона мусила визнати найбільшу провину NASA за всю історію, а й тому, що кожну секунду її виступу пам’ятатимуть довіку. За кожним помахом її рук, за кожною її інтонацією і виразом обличчя раз за разом стежитимуть мільйони людей. І не лише в сучасному інформаційному просторі, а й протягом багатьох прийдешніх десятиліть. у кожному документальному фільмі про інцидент з Вотні буде цей епізод.
Вона була певна, що жоден з цих клопотів не відбився на її обличчі, коли вона підійшла до трибуни.
– Дякую всім, що змогли зібратися так швидко, – звернулася вона до гурту журналістів. – Ми маємо важливе повідомлення. Прошу всіх сідати на місця.
– Що трапилося, Енні? – спитав Браян Гесс із NBC. – Щось не так з «Гермесом»?
– Прошу всіх сідати, – повторила Енні.
Журналісти розійшлися залою, трохи посперечавшись за найкращі місця, і нарешті посідали.
– Заява ця коротка, але дуже важлива, – сказала Енні. – Зараз я не відповідатиму на питання, але за годину ми влаштуємо для вас прес-конференцію. Ми отримали зображення з супутників Марса, які підтверджують, що астронавт Марк Вотні наразі живий.
Минула ціла секунда повної тиші, перш ніж зала вибухнула галасом.
•••
За тиждень після приголомшливої заяви, вона залишалася головним сюжетом кожної служби новин світу.
– Мені в печінках сидять прес-конференції кожен день, – прошепотів Венкат до Енні.
– А мені в печінках сидять прес-конференції кожну годину, – прошепотіла вона у відповідь.
Вони удвох стояли в тісному гурті численних керівників і адміністраторів NASA на невеликій сцені в кімнаті для преси. Перед нею засіли голодні журналісти, що відчайдушно прагнули видерти бодай шмат свіжої інформації.
– Вибачте за запізнення, – сказав Тедді, увійшовши крізь бічні двері. Він витяг з кишені кілька карток, склав їх рівніше і прочистив горло.
– За дев’ять днів з моменту оголошення про те, що Марк Вотні вижив, ми отримали нескінченні свідчення підтримки від усіх галузей. Ми безсоромно користаємося з цього, як тільки можна.
У залі захихотіли.
– Учора, за нашим проханням, мережу радіотелескопів SETI спрямували в бік Марса, на випадок, якщо Вотні передає бодай слабкий радіосигнал. Виявилося, що сигналу він не передає, але це засвідчило рівень загальної готовності допомагати нам.
– Громадськість дуже активна, і ми зробимо все, щоб інформувати її якомога повніше. Нещодавно я дізнався, що CNN присвячуватиме освітленню подій 30-хвилинну програму по буднях. Ми відрядимо кілька співробітників для взаємодії з авторами програми, щоб публіка отримувала нові звістки якомога оперативніше.
– Ми підправили орбіти трьох супутників, щоб мати «Арес-3» в полі зору довше, і тепер сподіваємося зробити знімок Марка на поверхні. Відтак, на основі його поведінки та дій, ми зможемо робити висновки про стан його здоров’я
– Питань багато: скільки він зможе протриматись? Скільки він має їжі? Чи зможе «Арес-4» його врятувати? Як з ним зв’язатися? Відповіді на ці питання наразі нас не задовольняють.