Мітч тицьнув пальцем у стіл.
– Вони заслуговують на те, щоб знати. Гадаєте, командир Льюїс не впорається з правдою?
– Йдеться про їхній моральний стан, – сказав Венкат. – Зараз вони можуть зосередитися на поверненні додому…
– Це моя парафія, – сказав Мітч. – Це я вирішую, як буде краще для екіпажу. І я кажу, що вони мусять знати.
Після кількох хвилин тиші усі звернули очі на Тедді.
Той трохи подумав.
– Вибач, Мітчу, але тут я підтримаю Венката, – сказав він. – Втім, щойно ми розробимо план порятунку, то одразу сповістимо «Гермес» про все. Має бути якась надія, інакше немає сенсу розповідати їм.
– Маячня, – буркнув Мітч, схрестивши руки. – Суцільна маячна.
– Знаю, що ти засмучений, – спокійно сказав Тедді. – Ми все виправимо, щойно буде якийсь план порятунку Вотні.
Тедді перечекав кілька секунд, перш ніж продовжити.
– Гаразд, ЛРР працює над варіантом порятунку, – він кивнув у бік Брюса. – Але він буде частиною «Ареса-4». Як Марк проживе до того часу? Венкате?
Венкат розкрив теку і глянув на листок всередині.
– Кожен відділ двічі перевірив життєздатність своїх систем. Ми досить упевнені, що Дім пропрацює чотири роки. Тим паче, з людиною всередині, яка залагоджуватиме проблеми, якщо вони з’являтимуться. Але з їжею виходу немає. Все просто – ми повинні відправити йому припаси.
– А що там з підготовчими запусками «Ареса-4»? – спитав Тедді. – Посадіть їх біля «Ареса-3».
– Ми так і думали, – підтвердив Венкат. – Халепа в тому, що початковий план передбачав початок запусків з припасами аж через рік від сьогодні. Вони ще не готові.
– На політ до Марса в найкращі часи потрібні вісім місяців. з точки зору взаємного розташування Землі й Марса, зараз часи не найкращі. Розрахунки кажуть, що знадобляться дев’ять місяців. Якщо припустити, що Марк скоротив свої порції, їжі йому вистачить ще на триста п’ятдесят днів. Це означає, що ми повинні спорядити припаси до запуску за три місяці. у ЛРР ще навіть не починали.
– Буде сутужно, – мовив Брюс. – на підготовку запуску припасів потрібні шість місяців. Все влаштовано так, щоб видати одразу кілька апаратів, а не клепати один у поспіху.
– Вибач, Брюсе, – сказав Тедді. – Знаю, що прошу забагато, але ти мусиш знайти якийсь спосіб.
– Ми його знайдемо, – сказав Брюс. – Але самої лиш понаднормової праці знадобиться казна-скільки.
– Починайте. Я знайду вам гроші.
– Ще нам потрібен носій, – сказав Венкат. – Єдиний спосіб доправити апарат до Марса за нинішнього положення планет – це витратити достобіса палива. Ми маємо лиш одну ракету, здатну на це. Це «Дельта-9», що стоїть зараз на старті й готується вивести «Іґл-Ай-3» до Сатурну. Ми мусимо її вкрасти. Я розмовляв з ULA – вони не встигнуть вчасно зробити ще одну.
– Команда «Іґл-Ай-3» сказиться з люті, але нехай, – сказав Тедді. – Ми перенесемо їхній запуск, якщо ЛРР вчасно підготує апарат.
Брюс потер очі.
– Зробимо усе, що зможемо.
– Він помре з голоду, якщо не зробите, – сказав Тедді.
•••
Венкат сьорбнув кави й насупився на монітор. Місяць тому пити каву о дев’ятій вечора ще здавалося йому неприпустимим. Зараз вона стала необхідним пальним. Графіки роботи, розподіл фінансування, перестановки одних проектів, повне позбавлення ресурсів інших… він в цілому своєму житті не вдавався до стількох фокусів.
– NASA – це велика організація, – друкував він. – Вона погано реагує на раптові зміни. Єдина причина того, що ми зараз хоч якось просуваємося вперед – це розпачливі обставини. Люди разом, без колотнечі між відділами, роблять усе, на що спроможні, аби врятувати Марка Вотні. Я не можу передати, яка це рідкість. Навіть так, операція коштуватиме десятки, а може й сотні мільйонів доларів. Самі тільки вдосконалення АСМ є цілим проектом, над яким працює безліч людей. Сподіваюся, зацікавленість громадськості полегшить Вам завдання. Ми дуже вдячні за Вашу постійну підтримку, конгресмене, і сподіваємося, що ви зможете переконати комітет виділити додаткові кошти, які нам так потрібні.
Його перервав стук у двері. Піднявши погляд, він побачив Мінді. Вона була вдягнена в спортивні штани й футболку, а волосся недбало зав’язала в хвоста. Мода не витримувала понаднормових робочих годин.
– Вибачте, що турбую, – сказала Мінді.
– То нічого, – сказав Венкат. – Мені якраз потрібна перерва. Як справи?
– Він вирушив у дорогу, – сказала вона.
Венкат згорбився у кріслі.
– А може, це ще одне випробування?
Вона похитала головою.
– Він їхав прямо від Дому дві години, вийшов на коротеньку ПКД, а тоді їхав ще дві години. Скоріше за все, ПКД була потрібна для заміни акумулятора.
Венкат важко зітхнув.
– Може, це якийсь триваліший тест? з ночівлею чи що?
– Він від’їхав на сімдесят шість кілометрів від Дому, – сказала Мінді. – Якби це була ночівля, хіба не залишився б він десь на відстані пішого переходу?
– Залишився б, – сказав Венкат. – Чорт. Наші команди продумали кожен припустимий сценарій. Він ніяк не зможе дістатися «Ареса-4» за цих умов. Ми не бачили, щоб він завантажував генератор кисню чи відновлювач води. Для тривалої подорожі йому бракує елементарного життєзабезпечення.
– Не думаю, що він прямує до «Ареса-4», – сказала Мінді. – А якщо і так, то він обрав дивний шлях.
– Невже? – сказав Венкат.
– Він прямує на південний-південний захід. А кратер Скіапареллі на південний схід від нього.
– О, тоді може ще є надія, – сказав Венкат. – І що він зараз робить?
– Підзаряджається. Розклав на землі усі панелі, – сказала Мінді. – Останнього разу йому знадобилося на це дванадцять годин. Я хотіла втекти додому трохи поспати, якщо можна.
– Звісно, давай. Побачимо, що він робитиме завтра. Може, він поїде назад, до Дому.
– Може, – невпевнено сказала Мінді.
•••
– Ласкаво просимо назад, – сказала Кеті в камеру. – Ми розмовляємо з Маркусом Вашингтоном з Поштової служби США. Отож, містере Вашингтон, як я розумію, через місію «Арес-3» в історії Поштової служби дещо сталося вперше. Чи можете ви пояснити це нашим глядачам?
– Аякже, – сказав Маркус. – Усі два місяці вважали Марка Вотні загиблим. За цей час Поштова служба випустила в обіг пам’ятні марки, щоб його вшанувати. Ми надрукували двадцять тисяч і розіслали до поштових відділень усієї країни.
– А тоді виявилося, що він живий, – сказала Кеті.
– Так, – сказав Маркус. – Ми не друкуємо марки з людьми прижиттєво. Тому ми зупинили друк і відкликали марки, але тисячі вже були продані.
– Таке траплялося раніше? – спитала Кеті.
– Ні. Жодного разу за всю історію Поштової служби.
– Гадаю, вони зараз коштують добру копійчину.
Маркус посміхнувся.
– Можливо. Але, як я вже сказав, продали вже кілька тисяч. Тобто, ці марки рідкісні, але не надто.
Кеті захихотіла, а тоді звернулася до камери.
– Ми розмовляли з Маркусом Вашингтоном з Поштової служби Сполучених Штатів. Якщо ви маєте пам’ятну марку з зображенням Марка Вотні, бережіть її. Дякуємо, що завітали, містере Вашингтон.
– Дякую, що запросили, – сказав Маркус.
– Наш наступний гість – доктор Ірен Шилдс, психолог місій «Арес». Докторе Шилдс, вітаємо на нашій програмі.
– Дякую, – сказала Ірен, поправляючи мікрофончик на одязі.
– Чи знаєте ви Марка Вотні особисто?
– Звичайно, – сказала Ірен. – Я готувала щомісячні психічні оцінки кожного члена екіпажу.
– Що ви можете розповісти про нього? Про його особистість, його тип мислення?
– Ну, – сказала Ірен, – він дуже розумний. Звісно, вони всі такі. Але він особливо винахідливий і чудово вирішує проблеми.
– Це може врятувати йому життя, – вставила Кеті.
– Справді, – погодилась Ірен. – Також, він маю дуже добру вдачу. Зазвичай бадьорий, з прекрасним почуттям гумору. Завжди має жарт напоготові. За кілька місяців до запуску, екіпаж подолав щільний графік виснажливих випробувань. Усі виявляли ознаки стресу і поганого настрою. Марк не став виключенням, але він виказував свою внутрішнє напруження тим, що іще густіше сипав жартами й усіх веселив.