– Здається, він приємний парубок, – сказала Кеті.
– Так і є, – сказала Ірен. – Його відібрали до складу місії за його особистість. Команда «Ареса» мала провести разом тринадцять місяців. Ключ до загального успіху полягав у товариській сумісності. Марк не просто добре вписується в будь-яку соціальну групу, він є каталізатором того, що уся група працює краще. Його «смерть» стала жахливим ударом по екіпажу.
– І вони й досі вважають його мертвим, так? Екіпаж «Ареса-3»?
– На жаль, так, – підтвердила Ірен. – Нагорі вирішили не розповідати їм, принаймні, поки що. Впевнена, що дійти такого рішення їм було нелегко.
Кеті почекала якусь мить, а тоді сказала:
– Гаразд. Ви знаєте, я мушу це спитати: що зараз коїться в його голові? Як така людина, як Марк Вотні, реагує на подібну ситуацію? Покинутий, самотній, без жодної звістки про те, що ми намагаємося його врятувати?
– Не можна бути певним, – сказала Ірен. – Найбільша загроза – це втрата надії. Якщо він вирішить, що шансів немає, то опустить руки.
– То зараз усе нібито добре? – спитала Кеті. – Видно, що він старанно працює. Готує марсохід до тривалої подорожі й випробовує його. Він збирається зустріти «Арес-4» на місці посадки.
– Це одна інтерпретація, – сказала Ірен.
– Є й інші?
Ірен обережно підібрала слова, перш ніж заговорила.
– Коли люди дивляться в обличчя смерті, вони хочуть, щоб їх почули. Вони не хочуть помирати на самоті. Можливо, він просто хоче дістатися до радіообладнання АПМ, щоб поговорити з кимось перед смертю.
– Якщо він втратив надію, то не піклуватиметься про виживання. Усе, чого він прагнутиме – дістатися до радіо. Після того, він, можливо, вибере легший вихід, аніж голод. Серед медичних припасів місій «Арес» є й морфій у кількості, достатній для летальної дози.
Після кількох секунд цілковитої тиші у студії, Кеті повернулася до камери.
– Ми повернемося після короткої перерви.
•••
– Як ся маєш, Венку? – долинув глос Брюса з динаміків на столі Венката.
– Здоров, Брюсе, – сказав Венкат, друкуючи щось на клавіатурі. – Дякую, що звільнив для мене трохи часу. Я хотів поговорити про запуск припасів.
– Про що ж іще. Що надумав?
– Нехай ми здійснимо бездоганну м’яку посадку. Як Марк про це дізнається? І як він знатиме, де шукати?
– Ми про це думали, – сказав Брюс. – Є кілька думок.
– Я нашорошив обидва вуха, – сказав Венкат, зберігши документ і закривши ноутбук.
– Ми все одно пошлемо йому систему зв’язку, так? Можна увімкнути її після посадки. Вона передаватиме на частоті марсоходів і скафандрів. І сигнал має бути сильним. Марсоходи створені для переговорів лише з Домом і одне з одним; передбачалося, що джерело сигналу знаходитиметься в радіусі двадцяти кілометрів. Приймачі на них не дуже чутливі. А в скафандрах ще гірші. Але якщо сигнал буде сильним, то і такі згодяться. Щойно посадивши апарат, ми встановимо його точні координати з супутників, а тоді передамо їх Марку, щоб він поїхав і підібрав припаси.
– Але він, певно, не прослуховує ефір, – сказав Венкат. – Чого б він мусив це робити?
– І про це ми теж думали. Ми скинемо оберемок яскраво-зелених стрічок, достатньо легких, щоб розлетітися навкруги, навіть у марсіянській атмосфері. на кожній стрічці надрукуємо: «МАРКУ! ВВІМКНИ РАДІО». Ми зараз працюємо над механізмом випуску стрічок під час посадки. Звісно, найкраще скинути їх з висоти в тисячу метрів над поверхнею.
– Мені подобається, – сказав Венкат. – Йому тільки й треба, що помітити хоч одну. Якщо він помітить зелену стрічку, то вже напевно роздивиться з усіх боків.
– Венку, – сказав Брюс. – Якщо він поведе свій Вотнімобіль до «Ареса-4», усе це стане марним. Тобто, ми можемо посадити апарат і там, але…
– Але там він не матиме Дому, правильно, – сказав Венкат. – Але одна проблема за раз. Дай мені знати, коли механізм випуску тих стрічок буде готовий.
– Гаразд.
Закінчивши дзвінок, Венкат розкрив ноутбук і повернувся до роботи. Мінді Парк надіслала листа. «Вотні знов у дорозі».
•••
– Постійно їде прямо, – сказала Мінді, показуючи на монітор.
– Бачу, – сказав Венкат. – Безперечно, він ніяким боком не прямує до «Ареса-4». Хіба обминає якусь природну перешкоду?
– Там немає чого обминати, – сказала Мінді. – Це ж Ацидалійська рівнина.
– А це що, сонячні панелі? – спитав Венкат, вказуючи на екран.
– Так, – сказала Мінді. – Як завжди, проїхав дві години, ПКД, проїхав ще дві. Він вже за сто п’ятдесят кілометрів від Дому.
Обидва дивилися на екран.
– Стривай… – сказав Венкат. – Бути не може…
– Що? – спитала Мінді.
Венкат схопив ручку і кілька папірців.
– Давай його координати і координати Дому.
Мінді глянула на екран.
– Теперішнє положення… 28,9 градусів північної широти, 29,6 західної довготи, – натиснувши кілька клавіш, вона відкрила інший документ. – Дім: 31,2 градуси північної широти, 28,5 західної довготи. Що ви побачили?
Венкат дописав координати.
– Ходімо зі мною, – кинув він, швидко вийшовши з кімнати.
– Ем, – запнулася Мінді, наздогнавши його. – Куди ми йдемо?
– До вашої кімнати відпочинку, – сказав Венкат. – у вас же там ще висить карта Марса на стіні?
– Аякже, – сказала Мінді. – Але то просто плакат з сувенірної лавки. у мене є детальні цифрові мапи на комп’ютері…
– Не згодяться. Я не зможу на них креслити, – сказав Венкат. Тоді, повернувши коридором до кімнати відпочинку, він показав на карту на стіні. – А на цій зможу.
Кімната відпочинку стояла порожня, за виключенням одного комп’ютерного техніка, що сьорбав каву. Він стурбовано подивився на Венката і Мінді, що увірвалися всередину.
– О, тут навіть є координатна сітка, – сказав Венкат. Підглядаючи з папірця, він пальцем знайшов місце, а тоді намалював там хрестик. – Це Дім, – сказав він.
– Гей, – сказав технік. – Ви розмальовуєте наш плакат?
– Я вам новий подарую, – відказав Венкат, не озираючись. Тоді він намалював ще один хрестик. – Це його нинішнє положення. Дай лінійку.
Мінді озирнулася навколо. Лінійки ніде не було, тож вона схопила блокнот техніка.
– Гей! – запротестував технік.
Використовуючи довшу сторону блокнота, Венкат провів лінію через Дім і теперішнє положення марсохода, продовживши її далі. Тоді він відступив на крок.
– Так і є! Он куди він подався! – захоплено сказав Венкат.
– Ох, – сказала Мінді.
Лінія пройшла просто через центр жовтого кружечка, позначеного на карті.
– «Пасфайндер»! – сказала Мінді. – Він їде до «Пасфайндера»!
– Еге ж! – сказав Венкат. – Оце вже щось певне. Марк десь за вісімсот кілометрів від нього. Він може доїхати туди й назад з тими припасами, що має.
– І привезти з собою «Пасфайндер» і марсохід «Соджернер», – додала Мінді.
Венкат витяг телефон.
– Ми втратили зв’язок з «Пасфайндером» у 1997 році. Якби його запустити знову, то можна буде поговорити. Можливо, йому тільки й треба, що протерти сонячні панелі. Навіть якщо проблема і складніша, то він же інженер! – додав Венкат, набираючи номер. – Лагодити – його робота!
Посміхнувшись чи не вперше за кілька тижнів, він приклав телефон до вуха і дочекався відповіді.
– Брюсе? Це Венкат. Щойно все змінилося. Вотні поїхав до «Пасфайндера». Так! Я знаю! Розшукай усіх, хто працював над ним і тягни їх до ЛРР. Я вилітаю першим рейсом.
Закінчивши розмову, він посміхнувся до карти.