Венкат повернувся до Брюса.
– Чорт забирай, Брюсе. Цього разу ти витяг з капелюха справжнє диво! Чудова робота!
– Я всього лиш керівник, – скромно сказав Брюс. – Дякуй хлопцям, що змогли примусити цей мотлох працювати.
– Ще й як подякую! – широко всміхався Венкат. – Але спочатку я маю поговорити з моїм новим ліпшим другом!
Повернувшись до чоловіка, що сидів у навушниках перед панеллю зв’язку, Венкат спитав:
– Як тебе звуть, мій новий ліпший друже?
– Тім, – відповів той, не зводячи очей з екрану.
– Що тепер? – спитав Венкат.
– Ми автоматично надіслали дані телеметрії. Вони будуть там десь за одинадцять хвилин. Тоді «Пасфайндер» почне вузьконаправлену передачу. Тож ми почуємо щось від нього не менш, як за двадцять дві хвилини.
– Венкат має докторський ступінь з фізики, Тіме, – сказав Брюс. – Принципи міжпланетного зв’язку йому можна не пояснювати.
Тім знизав плечима.
– З керівниками ніколи не можна знати напевне.
– А що за передачу ми щойно отримали? – спитав Венкат.
– Системне повідомлення. Результати перевірки систем. Багато про що «інформація відсутня», але це тому, що ті системи містилися на панелях, які Вотні познімав.
– А камера?
– Написано, що камера працює. Ми знімемо панораму, щойно зможемо.
ЗАПИС У ЖУРНАЛІ: СОЛ 97
Працює!
Бісовий бублик, воно працює!
Я щойно одягнувся і перевірив станцію. Вузьконаправлена антена розвернулася точно в бік Землі! «Пасфайндер» сам ніяк не міг дізнатися, де знаходиться, тож не міг він і знати, в який бік від нього Земля. Єдиний спосіб – отримати сигнал.
Вони знають, що я живий!
Навіть не знаю, що сказати. Мій навіжений план якимось робом виправдався! Я знову з кимось говоритиму. Я три місяці жив тут найсамотнішою людиною в історії, і от тепер цьому покладено край.
Звісно, мене можуть і не врятувати. Але я буду не сам.
Увесь час, поки я їздив за «Пасфайндером», я уявляв собі цю мить. Я думав, що спочатку стрибатиму, кричатиму, можливо, копну кілька камінців (бо уся ця бісова планета – мій ворог), але цього не сталося. Коли я повернувся в Дім і зняв скафандр, то сів серед грязюки й заплакав. Кілька хвилин галасував, як малий. Нарешті я перейшов до тихого шморгання, а тоді до глибокого спокою.
Дуже приємного спокою.
Я подумав: тепер, коли є шанс вижити, треба обережніше записувати в журнал стидкі моменти. Як тут видаляти записи? Нічого такого ніде не видно… Повернуся до цього пізніше. Зараз є й важливіші справи.
Мені з людьми треба розмовляти!
•••
Венкат посміхався з подіуму кімнати для преси ЛРР.
– Ми отримали вузьконаправлений відгук лиш півгодини тому, – сказав він скупченим журналістам. – Ми негайно наказали «Пасфайндеру» зробити панорамний знімок. Сподіваємося, Вотні має для нас якесь повідомлення. Питання?
Перед ним захитався ліс репортерських рук.
– Кеті, почнемо з вас, – сказав Венкат, вказуючи на журналістку CNN.
– Дякую, – сказала вона. – Чи встановлений який-небудь контакт з марсоходом «Соджорнер»?
– На жаль, ні, – відповів він. – Станція не змогла зв’язатися з «Соджорнером», а прямого зв’язку з ним ми не маємо.
– Що може бути негаразд із «Соджорнером»?
– Навіть припустити важко, – сказав Венкат. – Після стількох років на Марсі, будь-що може бути негаразд.
– А найвірогідніше?
– Найвірогідніше він заніс його в Дім. Сигнал станції не зможе пробитися до «Соджорнера» крізь покриття Дому. – Вказавши на іншого репортера, він сказав: – Ви, отам.
– Марті Вест, «Новини NBC», – сказав Марті. – Як ви спілкуватиметеся з Вотні, коли все запрацює?
– Це вирішуватиме Вотні, – сказав Венкат. – Ми можемо лише керувати камерою. Він може писати записки і тримати їх перед об’єктивом. Але як нам йому відповісти – це вже складніше.
– Чому? – спитав Марті.
– Тому що платформа камери – це все, що ми маємо. Це єдина рухома частина. Є безліч способів спілкуватися через саме тільки обертання платформи, але жодного, щоб розповісти про них Вотні. Доведеться йому придумати що-небудь. А ми вже робитимемо, як він скаже.
Вказавши на наступного репортера, він сказав:
– Давайте.
– Джил Голбрук, BBC. Сигнал проходить туди й назад за тридцять дві хвилини, єдина рухома частина – це платформа; розмова буде жахливо повільною, чи не так?
– Так, – підтвердив Венкат. – Зараз на Ацидалійській рівнині ранок, а тут, у Пасадені, щойно вибило третю. Ми пробудемо тут решту ночі, і це лиш початок. Наразі дякую, більше жодних питань. За кілька хвилин ми отримаємо панораму. Ми повідомимо вас про новини.
Перш, ніж хто-небудь устиг кинути питання навздогін, Венкат вийшов крізь бічні двері й поквапився до тимчасового центру управління «Пасфайндером». Він проштовхався до панелі зв’язку.
– Є що-небудь, Тіме?
– Аякже, – відповів той. – Але ми витріщаємося на цей чорний екран, бо він набагато цікавіший за фотографії з Марса.
– Ти ба який дотепний, – сказав Венкат.
– Зрозумів.
Брюс теж пробився наперед.
– Ще кілька секунд, – сказав він.
Час минув у тиші.
– Приймаємо щось, – сказав Тім. – Так. Це панорама.
Люди полегшено видихнули, й приглушені розмови змінили напружене мовчання, поки зображення завантажувалося. Через обмеження каналу передачі старовинного апарата, воно заповнювало екран зліва направо зі швидкістю черепахи.
– Поверхня Марса… – казав Венкат, поки до знімку додавались нові лінії. – Ще поверхня…
– Край Дому! – сказав Брюс, показуючи на екран.
– Дім, – усміхнувся Венкат. – Ще Дім… ще більше Дому… Це записка? Це точно записка!
Знімок ріс і тепер показував написану від руки записку, закріплену на тонкому металевому стрижні на рівні об’єктиву.
– Є записка від Марка! – оголосив Венкат усім.
Кімнату заповнили оплески, які, втім, швидко затихли.
– Що там написано? – спитав хтось.
Венкат нахилився до екрану.
– Написано… «Я писатиму питання тут. Ви приймаєте»?
– І…? – сказав Брюс.
– Це все, що написано, – знизав плечима Венкат.
– Ще записка, – сказав Тім, вказуючи на щойно завантажену частину знімка.
Венкат знову нахилився.
– Тут сказано: «розверніть сюди, якщо так».
Він склав руки.
– Гаразд. Зв’язок з Марком є. Тіме, розверни камеру на «так». А тоді кожні десять хвилин роби знімки, поки він не покаже наступне питання.
ЗАПИС У ЖУРНАЛІ: СОЛ 97 (2)
«Так!» – сказали вони. – «Так!»
Жодне «так» мене настільки не хвилювало з часів випускного!
Гаразд, заспокойся.
Кількість паперу обмежена. на цих папірцях ми мали підписувати зразки ґрунту. Я маю десь п’ятдесят таких карток. Можна писати з обох боків, і ще можна стирати старі написи, якщо доведеться.
Ручки, яку я використовую, вистачить на довше, аніж паперу, тож за чорнила я не хвилююсь. Але писати я муситиму в Домі. не знаю, з якої галюциногенної гидоти це чорнило зроблене, але я певен, що воно википить в марсіянській атмосфері.
Я використовую вцілілі частини антени, щоб тримати на них записки. Є в цьому якась іронія.
Треба розмовляти швидше за «так/ні» раз на півгодини. Камера обертається на 360 градусів, і я маю достатньо залишків антени. Пора придумати алфавіт. Але я не можу просто використовувати літери від A до Z. Двадцять шість літер плюс моє питання дають двадцять сім карток навколо станції. на кожну припадатиме лиш 13 градусів дуги. Навіть якщо ЛРР бездоганно наводитиме камеру, є чималий шанс того, що я не зрозумію, на яку букву вони показують.