– Йогансен, – сказала вона. – А інфрачервона камера марсохода не допоможе?
– Ніяк ні, – відповіла Йогансен. – в інфрачервоному крізь пісок видно не краще, ніж у видимому спектрі.
– Що вона надумала? – спитав Бек, знявши шолома. – Вона геолог. Вона знає, що в піщану бурю інфрачервоні камери не допоможуть.
– Хапається за соломинку, – сказав Фоґель, відкриваючи внутрішні двері. – Треба сідати в свої крісла. Будь ласка, не баріться.
– Мені це не подобається, – сказав Бек.
– Мені теж, докторе, – сказав Фоґель, піднімаючись драбиною, – але командир віддала нам наказ. Порушення субординації не допоможуть.
– Командире, – передав Мартінез, – нахил 11,6 градуса. Один сильний порив – і ми перекинемося.
– А локатор наближення? – спитала Льюїс. – Він зможе зреагувати на скафандр Вотні?
– Ніяк, – сказав Мартінез. – Він створений, щоб знаходити «Гермес» на орбіті, а не реагувати на метал одного скафандра.
– Спробуй, – сказала Льюїс.
– Командире, – сказав Бек, надягнувши навушники й умостившись у своє крісло для перевантажень, – знаю, що ви не хочете цього чути, але Вотн… Марк загинув.
– Прийнято, – сказала Льюїс. – Мартінезе, спробуй локатор.
– Зрозумів, – передав Мартінез.
Він увімкнув локатор і почекав, поки той закінчить самоперевірку. Зиркнувши на Бека, він сказав:
– Чим ти думав?
– Щойно загинув мій друг, – відповів Бек. – І я не хочу втратити ще й командира.
Мартінез суворо на нього подивився. Перевівши погляд назад на локатор, він передав:
– Локатор наближення нічого не виявив.
– Нічого? – спитала Льюїс.
– Я ледве Дім бачу, – відповів він. – Це через цю клятущу бурю. А коли б і не вона, то все одно металу недостатньо… Чорт!
– Пристебніться! – закричав він. – Ми перекидаємось!
АПМ зі скрипом нахилявся все швидше.
– Тринадцять градусів, – гукнула зі свого крісла Йогансен.
Застебнувши ремені, Фоґель сказав:
– Ми втратили рівновагу. Назад ми вже не гойднемося.
– Не можна її лишати! – закричав Бек. – Нехай перекидається, ми все полагодимо!
– Тут повні двадцять дві тонни, якщо з паливом, – сказав Мартінез, а його руки тим часом пурхали над панеллю керування. – Якщо вдаримося об поверхню, пошкодиться конструкція баків, корпуса, і, можливо, двигуна другого ступеня. Ми нізащо це все не полагодимо.
– Не можна її кидати! – сказав Бек. – не можна.
– Я знаю один фокус. Якщо він не спрацює, то я дію згідно її наказу.
Активувавши систему маневрування на орбіті, він дав безперервний струмінь з носових отворів. Тепер невеликі маневрові двигуни боролися проти ваги корабля, що повільно хилився додолу.
– Ти запустив СМО? – спитав Фоґель.
– Не знаю, чи це допоможе. Ми хилимося не дуже швидко, – сказав Мартінез. – Здається, тепер повільніше…
– Аеродинамічні затулки мали автоматично виштовхнутися, – сказав Фоґель. – з трьома дірками в боці корабель добряче термоситиме при підйомі.
– Дякую, що нагадав, – сказав Мартінез, не вимикаючи двигунці й стежачи за показниками нахилу. – Давай же…
– Досі тринадцять градусів, – доповіла Йогансен.
– Що там у вас коїться? – передала Льюїс. – Ви замовкли. Відповідайте.
– Чекай, – відповів Мартінез.
– Дванадцять і дев’ять десятих, – сказала Йогансен.
– Працює, – сказав Фоґель.
– Поки що, – сказав Мартінез. – не знаю, на скільки вистачить палива для маневрів.
– Дванадцять і вісім десятих градуса, – продовжувала стежити Йогансен.
– В СМО лишилось шістдесят відсотків палива, – сказав Бек. – Скільки тобі треба для стикування з «Гермесом»?
– Десять відсотків, якщо ніде не обхезаюся, – сказав Мартінез, регулюючи вектор тяги.
– Дванадцять і шість, – сказала Йогансен. – Ми вирівнюємося.
– Або вітер трохи стих, – припустив Бек. – Палива сорок п’ять відсотків.
– Є небезпека пошкодити сопла, – застеріг Фогель. – СМО не призначена для тривалих викидів.
– Знаю, – сказав Мартінез. – Я зможу пристикуватися і без носових сопел, як буде треба.
– Майже вийшло… – сказала Йогансен. – Гаразд, уже 12,3.
– Вимикаю СМО, – оголосив Мартінез, перериваючи подачу палива.
– Продовжуємо вирівнюватись, – сказала Йогансен. – 11,6… 11,5… Тримається на 11,5.
– Залишок палива в СМО двадцять два відсотки, – сказав Бек.
– Бачу, – відповів Мартінез. – Цього вистачить.
– Командире, – передав Бек, – вам треба негайно йти на корабель.
– Підтримую, – передав Мартінез. – Його не стало, мем. Вотні не стало.
Четверо членів екіпажу чекали відповіді командира.
– Прийнято, – нарешті відповіла вона. – Вже йду.
Вони лежали мовчки, прив’язані до своїх крісел, готові до запуску. Бек подивився на порожнє крісло Вотні й побачив, що Фоґель дивиться туди ж. Мартінез запустив самоперевірку носових сопел СМО. Використовувати їх знову стало небезпечно. Він занотував несправність у журналі.
Зашипів шлюз. Знявши скафандр, Льюїс пройшла до кабіни управління. Вона пристебнулася до крісла, не зронивши ані слова, із застиглим, немов маска, обличчям. Тільки Мартінез наважився заговорити.
– Чекаю команди, – тихо сказав він. – Готовий до злету.
Льюїс заплющила очі й кивнула.
– Вибачте, командире, – сказав Мартінез. – Ви повинні словесно…
– Злітай.
– Так, мем, – відповів він, запустивши послідовність команд.
Захисні затулки випали з сопел на пісок. За секунду вистрелили піропатрони, запалюючи основні двигуни, і АПМ сіпнувся вгору.
Корабель повільно набирав швидкість. Набираючи висоту, він через зсув вітру почав відхилятися від курсу. Визначивши проблему, програма запуску нахилила корабель проти вітру, щоб його не відносило вбік.
Паливо відпрацьовувалось, і корабель ставав легшим, а прискорення – більш відчутним. Розганяючись експоненційно, апарат швидко досяг максимального прискорення, яке обмежувалося не потужністю двигунів, а тендітністю людських тіл на борту.
Поки апарат стрімко підносився, відкриті отвори СМО зробили своє. Корабель двигтів так, що екіпаж підкидало в кріслах. Мартінез і автомат злету тримали його на курсі, хоч за це доводилося боротися щосекунди. Атмосфера ставала щодалі рідшою, турбулентність слабшала і врешті зійшла нанівець.
Раптом усі сили зникли. Перший ступінь відпрацював. Екіпаж на кілька секунд відчув невагомість, а тоді їх знову притисло до крісел, коли почався другий етап. Зовні порожній перший ступінь вже відокремився і тепер падав у якийсь невизначений район планети.
Другий ступінь виніс корабель ще вище, на низьку орбіту. Пропрацювавши менше, ніж масивний перший ступінь, він прискорював корабель набагато плавкіше, наче був лиш луною.
Двигуни різко вимкнулись і гнітючий спокій змінив нещодавню какофонію.
– Основний двигун вимкнено, – сказав Мартінез. – Тривалість злету: вісім хвилин чотирнадцять секунд. Корабель на курсі перехоплення «Гермеса».
Зазвичай запуск, що пройшов без пригод, був приводом для святкування. Цього разу його закінчення ознаменувала тиша, яку порушило тихе схлипування Йогансен.
•••
Чотири місяці потому…
Бек намагався не думати про болючу причину того, що проводити експерименти з росту рослин у невагомості тепер доводилось йому. Він визначив розмір і форму листя папороті, зробив знімки і записав дані.
Виконавши свою наукову програму на день, він глянув на годинник. Якраз вчасно – скоро мала відбутися передача даних. Він проплив повз реактор до трапу на півконус «А».
Він рухався ногами вперед і скоро мусив по-справжньому триматись за щаблі, бо доцентрова сила корабля, що обертався, почала даватися взнаки. Коли він досяг півконуса «А», то відчував уже 0,4g.
Доцентрова гравітація «Гермеса» не була забаганкою – вона тримала їх у формі. Без неї вони не змогли б пересуватися на Марсі щонайменше увесь перший тиждень. Система вправ у невагомості могла би підтримувати їхні серця і кістки здоровими, але ще не придумали таких вправ, котрі дозволили б їм нормально працювати вже на сол 1.