– Йогансен, – сказала Льюїс.
– Вже дивлюся, – сказала та. – Зараз перевірю, на яких частотах воно працює. Дайте мені секунду.
– Мартінезе, – вела далі Льюїс. – не придумав, як загальмувати?
Він похитав головою.
– Поки що нічого, командире. Ми летимо надто швидко.
– Фоґелю?
– Іонним двигунам просто не вистачить потужності, – відповів Фоґель.
– Можна ж придумати що-небудь, – сказала Льюїс. – Таке, щоб ми могли зробити. Що завгодно.
– Отримала сигнал його комп’ютера біонагляду, – сказала Йогансен. – Пульс п’ятдесят вісім, тиск дев’яносто вісім на шістдесят один.
– Непогано, – сказав Бек. – Тиск нижчий, ніж я хотів би, але він прожив вісімнадцять місяців за марсіянської сили тяжіння, тож це не дивно.
– Час до перехоплення? – спитала Льюїс.
– Тридцять дві хвилини, – відповіла Йогансен.
•••
Блаженна непритомність змінилася туманним усвідомленням, а те обернулося дошкульною реальністю. Вотні розплющив очі й скривився від болю в грудях.
Від покриття лишилося небагато. Подерта матерія обрамлювала дірку, яку колись закривала. Так Вотні відкрився вид на Марс з орбіти. Покроплена кратерами поверхня червоної планети з вузенькою розмитою смужкою атмосфери над нею, здавалось, тяглася без кінця. Цю картину на власні очі бачили лиш вісімнадцять людей за всю історію.
– Поцілуй мене в сраку, – сказав Марк планеті під ним.
Він зморщився, простягнувши руку до органів управління. Тоді він спробував ще раз, цього разу повільніше. Йому вдалося увімкнути радіо.
– АПМ викликає «Гермес».
– Вотні?! – долинула відповідь.
– Так точно. Це ти, командире? – спитав Вотні.
– Так точно. в якому ти стані?
– Я на кораблі без панелі управління, – сказав він. – Додати до цього можна небагато.
– Як почуваєшся?
– У грудях болить. Мабуть, ребро зламав. А ви як?
– Намагаємося тебе дістати, – сказала Льюїс. – Запуск пройшов не ідеально.
– Ага, – сказав Вотні, виглядаючи з дірки в боці корабля назовні. – Покриття не втрималося на місці. Здається, порвалося на початковому етапі набору.
– Збігається з тим, що під час запуску бачили ми.
– Наскільки все погано, командире? – спитав він.
– Ми можемо виправити курс перехоплення за допомогою маневрових двигунів «Гермеса». Але проблема в швидкості перехоплення.
– І велика та проблема?
– Сорок два метри на секунду.
– От лайно.
•••
– Гей, принаймні зараз із ним усе гаразд, – сказав Мартінез.
– Беку, – сказала Льюїс. – Я починаю задумуватися над тим, що ти говорив мені. Наскільки ти можеш розігнатися неприв’язаним?
– Вибач, командире, – сказав Бек. – Я вже порахував. Я розженуся не більш, як до двадцяти п’яти метрів на секунду. Навіть коли б я і зміг видати сорок два, мені знадобились би ще сорок два, щоб наздогнати «Гермес», коли я повертатимусь.
– Прийнято, – сказала Льюїс.
– Гей, – почувся в радіо голос Вотні. – Я дещо придумав.
– Щоб ти та не придумав, – сказала Льюїс. – Кажи.
– Я міг би пошукати щось гостре і проколоти дірку в рукавиці скафандра. Тоді я використав би струмінь повітря замість двигуна, щоб полетіти вам назустріч. Тяга була би прикладена до моєї руки, тож я досить легко міг би обирати напрямок руху.
– Звідки в його макітрі беруться такі ідеї? – устряв Мартінез.
– Гм, – сказала Льюїс. – А так можна розігнатися до сорока двох метрів на секунду?
– Гадки не маю, – сказав Вотні.
– Не бачу, як можна щось контролювати в такому випадку, – сказала Льюїс. – Ти просто проведеш нас очима, майже не контролюючи свій вектор тяги.
– Згоден, що це смертельно небезпечно, – сказав Вотні. – Але подумай ось над чим: я полечу, наче Залізна Людина.
– Нам потрібні ще ідеї, – сказала Льюїс.
– Залізна Людина, командире. Залізна Людина.
– Будь на зв’язку, – сказала Льюїс.
Її чоло нахмурилося.
– Гм… Може це не така й погана ідея…
– Ти жартуєш, командире? – сказав Мартінез. – Це жахлива ідея. Він вилетить у космос, як…
– Не вся ідея, а лише частина, – сказала вона. – Ідея використати атмосферу для створення тяги. Мартінезе, запусти Фоґелів комп’ютер.
– Гаразд, – сказав Мартінез, клацаючи клавіатурою. Екран показував тепер екран Фоґельового робочого місця. Мартінез швидко змінив мову з німецької на англійську. – Готово. Що тобі там треба?
– Фоґель має програму для обчислення поправок курсу на випадок пошкоджень у корпусі, так?
– Так, – сказав Мартінез. – Вона розраховує необхідні корекції…
– Знаю, знаю, – сказала Льюїс. – Запускай її. Я хочу знати, що буде, якщо ми підірвемо ВШ.
Мартінез перезирнувся з Йогансен.
– Ем. Так, командире, – сказав Мартінез.
– Вантажний шлюз? – спитала Йогансен. – Ти хочеш… відкрити його?
– В кораблі достатньо повітря, – сказала Льюїс. – Це нас добряче пхне.
– Та-ак, – сказав Мартінез, запускаючи програму. – А заразом так можна знести увесь ніс корабля.
– І повітря витече, – Йогансен відчувала, що зобов’язана вказати на й це.
– Ми закриємо і реакторний відсік. Решта приміщень від вакууму не постраждає, але тут і біля реактора вибухова розгерметизація нам не потрібна.
Мартінез ввів умови в програму.
– Гадаю, ми матимемо ту ж проблему, що і Вотні, але в більшому масштабі. Ми не зможемо керувати напрямком цієї тяги.
– Нам і не треба, – сказала Льюїс. – ВШ на носі. Повітря, що витікатиме, направить вектор тяги через наш центр мас. Нам лиш треба буде націлити корабель в прямо протилежний бік від того, куди ми хочемо рухатись.
– Гаразд, є результат, – сказав Мартінез. – Якщо закрити місток і реакторний відсік, то пробій у ВШ змінить нашу швидкість на двадцять дев’ять метрів на секунду.
– Після чого відносна швидкість становитиме тринадцять метрів на секунду, – додала Йогансен.
– Беку, – передала Льюїс. – Ти чув усе це?
– Так точно, командире, – сказав Бек.
– Ти впораєшся з тринадцятьма метрами на секунду?
– Буде ризиковано, – відповів Бек. – Тринадцять метрів, щоб зрівнятися з АПМ, а тоді тринадцять в інший бік, щоб зрівнятися з «Гермесом». Але це в чорті-скільки разів краще за сорок два.
– Йогансен, – сказала Льюїс. – Час до перехоплення?
– Вісімнадцять хвилин, командире.
– Як сильно нас штурхоне від того пробою? – спитала Мартінеза Льюїс.
– Повітря вийде за чотири секунди, – сказав він. – Ми відчуємо трохи менше одного g.
– Вотні, – сказала вона в мікрофон. – Ми маємо план.
– Так! План! – відповів Вотні.
•••
– Г’юстон, – пролунав у Центрі управління голос Льюїс. – Повідомляємо вам, що збираємося навмисне пробити ВШ, щоб створити тягу.
– Що? – сказав Мітч. – Що?!
– Боже ти мій, – мовив у кімнаті для спостережень Венкат.
– Хай мене морквиною… – сказала Енні, підводячись. – Краще я піду до преси. не підкажеш чогось корисного на прощання?
– Вони хочуть пробити корабель, – сказав і досі приголомшений Венкат. – Вони збираються власноруч пробити корабель. Боже ти мій…
– Ясно, – сказала Енні, потрусивши до дверей.
•••
– Як ми відкриємо двері шлюзу? – спитав Мартінез. – Дистанційно вони не відчиняються, а коли хтось із нас буде поруч, коли воно рвоне…
– Так, – сказала Льюїс. – Ми можемо відкрити одні двері, поки закриті інші, але як відкрити шлюз настіж?
Вони подумала хвилинку.
– Фоґелю, – покликала вона по радіо. – Треба, щоб ти повернувся всередину й зробив бомбу.
– Гм, командире, повтори, будь ласка? – перепитав Фоґель.