– Підпер двері ВШ, – долинув з динаміків голос Бека. – Починаю рухатися обшивкою.
– Прийнято, – сказала Льюїс.
– Ох і хитрі ж ці розрахунки, – сказав Мартінез. – Доводиться все робити навпаки. ВШ маємо спереду, тож джерело тяги буде якраз навпроти двигунів. Програма не розрахована на те, що спереду з’явиться ще один двигун. Доводиться брехати їй, що ми збираємося прискорюватись до Марка.
– Не поспішай, головне обчислити все правильно, – сказала Льюїс. – І не починай корекцію, поки я не скажу. не можна крутити кораблем, поки Бек назовні.
– Прийнято, – сказав Мартінез. За мить він додав: – Гаразд, корекція розрахована, готовий її застосувати.
– Чекай, – сказала Льюїс.
•••
Знову одягнувши скафандр, Фоґель розгерметризував шлюз №2 і відкрив зовнішні двері.
– Нарешті, – сказав Бек, залазячи всередину.
– Вибач за затримку, – сказав Фоґель. – Я мусив зробити бомбу.
– Ох і дивний же нині день, – сказав Бек. – Командире, Фоґель і я на позиції.
– Прийнято, – відповіла Льюїс. – Притуліться до передньої стіни шлюзу. Перевантаження в один g триватиме десь чотири секунди. Переконайтесь, що ви обидва міцно прив’язані.
– Прийнято, – сказав Бек, закріплюючи свою линву. Двоє чоловіків притулилися до стіни.
•••
– Гаразд, Мартінезе, – сказала Льюїс. – Розвертай нас у потрібному напрямку.
– Прийнято, – сказав Мартінез, застосовуючи корекцію положення.
Йогансен запливла на місток під час корекції. Кімната оберталася навколо неї, тож вона вхопилася за ручку.
– Бомба готова, запобіжник заблоковано, – сказала вона. – Я можу підпалити її, дистанційно увімкнувши панель освітлення №41.
– Замкни місток і займи своє місце, – сказала Льюїс.
– Прийнято, – мовила Йогансен. Розблокувавши аварійний замок, вона міцно закрила вхід на місток. Кілька поворотів – і справу було зроблено. Вона повернулася на своє місце і запустила швидку перевірку.
– Збільшую тиск до 1,03 атмосфери… Тиск тримається.
– Прийнято, – сказала Льюїс. – Час до перехоплення?
– Двадцять вісім секунд, – сказала Йогансен.
– Ого, – сказав Мартінез. – Ледве встигли.
– Ти готова, Йогансен? – спитала Льюїс.
– Так, – відповіла Йогансен. – Залишилось один раз клацнути.
– Мартінезе, як напрям?
– Рівнісінько так, як треба, – доповів Мартінез.
– Пристебніться, – сказала Льюїс.
Усі троє затягли ремені крісел.
– Двадцять секунд, – сказала Йогансен.
•••
Тедді сів на своє місце в кімнаті для почесних гостей.
– Як справи?
– За п’ятнадцять секунд вони підірвуть ВШ, – сказав Венкат. – А ти де був?
– Говорив з Президентом по телефону, – сказав Тедді. – Думаєш, у них вийде?
– Гадки не маю, – сказав Венкат. – Зроду не почувався таким безпорадним.
– Якщо це тебе втішить, – сказав Тедді, – то десь так почуваються всі, хто на цій планеті.
По той бік скла туди й сюди крокував Мітч.
•••
– П’ять… чотири… три… – казала Йогансен.
– Тримайтеся, – сказала Льюїс.
– Дві… одна… – продовжувала Йогансен. – Вмикаю панель освітлення №41.
Вона натиснула «Enter».
Всередині Фоґелевої бомби струм з корабельної системи освітлення побігла через тонкий оголений дріт. Той швидко нагрівся до температури займання цукру. Те, що в земній атмосфері було б лише шкварчанням, стало нестримним горінням у середовищі чистого кисню всередині мензурки. Менш, ніж за одну десяту секунди, неймовірний тиск всередині розірвав її, на шматки розламавши вибухом двері шлюзу.
Повітря з «Гермеса» рвонуло через пробитий ВШ, штовхаючи «Гермес» у протилежному напрямку.
Фоґеля і Бека притисло до стіни шлюзу №2. Льюїс, Мартінез і Йогансен трималися в своїх кріслах. Перевантаження не було сильним. По правді, воно було меншим за силу тяжіння на поверхні Землі, але уривчастим і нерівномірним.
За чотири секунди поштовхи стихли, і на кораблі знову запанувала невагомість.
– Реакторний відсік тримає тиск, – доповів Мартінез.
– Місток теж, – сказала Йогансен. – Як бачите.
– Пошкодження? – спитав Мартінез.
– Поки що невідомо, – сказала Йогансен. – Камера 4 направлена вперед. з неї не видно жодних пошкоджень корпуса навколо ВШ.
– Потім про це подумаємо, – сказала Льюїс. – Яка відносна швидкість і відстань до АПМ?
Йогансен швидко застукала клавішами.
– Ми наблизимося на тридцять два метри, швидкість дванадцять метрів на секунду. Ми отримали навіть більшу тягу, ніж сподівалися.
– Вотні, – сказала Льюїс. – План спрацював. Бек іде по тебе.
– Гооол! – відгукнувся Вотні.
– Беку, – сказала Льюїс. – Твій вихід. Дванадцять метрів на секунду.
– Непогано, – відповів Бек.
•••
– Я вистрибну назовні, – сказав Бек. – Це має дати мені ще два чи три метри на секунду.
– Зрозумів, – сказав Фоґель, притримуючи Бекову линву. – Щасти вам, докторе Бек.
Упершись ногами в стіну, Бек зігнувся і вистрибнув зі шлюзу.
Вилетівши у відкритий простір, він встановив напрямок. Швидкий погляд направо повідомив йому те, що він не міг побачити зі шлюзу.
– Візуальний контакт! – сказав Бек. – Бачу АПМ!
АПМ майже нічим не нагадував той космічний корабель, який пам’ятав Бек. Колись гладенькі обриси стали недоладним скупченням відсутніх частин обшивки й порожніх кріплень, на яких раніше трималося різне некритичне обладнання.
– Господи, Марку, що ти наробив зі своїм кораблем?
– Ти ще мій марсохід не бачив, – відповів Вотні.
Бек полетів курсом перехоплення. Він безліч разів робив це під час тренувань. Умовою його практичних завдань був той випадок, якби йому довелося рятувати товариша, в котрого порвалася линва, але принцип лишався тим самим.
– Йогансен, – сказав він. – Ти бачиш мене на локаторі?
– Підтверджую, – відповіла вона.
– Повідомляй мою відносну швидкість кожні дві секунди чи скільки.
– Прийнято. П’ять і дві десятих метри на секунду.
– Гей, Беку, – сказав Вотні. – у фасаді чимала діромаха. Я вилізу до неї й чекатиму, щоб вхопитися за тебе.
– Заперечую, – втрутилася Льюїс. – Ніхто не рухатиметься неприв’язаним. Залишайся в своєму кріслі й не чіпай ремені, поки не прикріпишся до Бека.
– Зрозумів, – сказав Вотні.
– Три й одна десята метра на секунду, – повідомляла Йогансен.
– Трохи полечу за інерцією, – сказав Бек. – Спочатку наздожену його, а тоді гальмуватиму. – Він повернувся, готуючись до наступного ривка.
– Одинадцять метрів до цілі, – сказала Йогансен.
– Зрозумів.
– Шість метрів, – сказала Йогансен.
– І-і-і зворотній хід, – сказав Бек, знову запускаючи двигунці рюкзака. Перед ним пропливав АПМ.
– Швидкість? – спитав він.
– Один і одна десята метра на секунду, – сказала Йогансен.
– Непогано, – сказав він, простягаючи руку до корабля. – Лечу назустріч. Думаю, що зможу вхопитися за подерте покриття…
Пошматований матеріал здавався єдиним, за що можна було триматися на гладенькій поверхні корабля. Бек потягнувся до нього з усієї сили й таки зміг ухопитися.
– Контакт, – сказав Бек. – Міцний контакт!
– Докторе Бек, – сказав Фоґель, – ми проминули точку мінімального зближення і тепер віддаляємося. Ви маєте сто шістдесят дев’ять метрів линви. Цього вистачить на чотирнадцять секунд.
– Прийнято, – сказав Бек.
Підтягнувшись до отвору, він зазирнув усередину і побачив пристебнутого до крісла Вотні.
– Бачу Вотні! – доповів він.
– Бачу Бека! – доповів Вотні.
– Як ся маєш, друзяко? – спитав Бек, залазячи всередину.
– Я… Я просто… – сказав Вотні. – Дай мені хвилинку. Ти перша людина, яку я бачу за вісімнадцять місяців.