Після реакції водень буде гарячим і прагнутиме підніматися. Я дам йому пройти крізь димар, а на виході підпалю.
Для цього я довелося видобути вогонь.
У NASA доклали чимало зусиль, щоб убезпечити нічого не зайнялося. у Домі все з металу або вогнетривкого пластику, а одяг синтетичний. Я мусив знайти якийсь пальник, щось таке, на чому трималося б полум’я. Я не здатен постійно підтримувати водневий вогник так, щоб не вбитися. Тут до катастрофи одна волосина.
Передивившись особисті речі команди (знаєте, якщо вони хотіли приватності, то нехай би не кидали мене на Марсі разом зі своїми бебехами), я знайшов рішення.
Мартінез – ревний католик. Я знав це. Чого я не знав, то це того, що він привіз із собою маленького дерев’яного хрестика. Впевнений, що NASA давало йому за це перцю з маком, але я також знаю, що Мартінез – впертий падлючий син.
Я розколов предмет його релігійної віри на довгі скалки за допомогою щипців і викрутки. Гадаю, якщо Бог є, то Він не розсердиться на мене, зваживши на мої обставини.
Хай навіть знищення єдиного священного предмету, що я маю, залишить мене беззахисним проти марсіянських вампірів – усе одно доведеться ризикнути.
Я мав купу дротів і акумуляторів, щоб видобути іскру. Але деревина від електричного розряду не займеться. Тому я надер кори з місцевих пальм, узяв дві палички і почав терти одна об одну, щоб…
Ні, не зовсім так. Я направив чистого кисню на скалку і видобув іскру. Вона зайнялась, мов сірник.
Тримаючи в руці свого крихітного смолоскипа, я почав потроху точити гідразин. Він шипів при контакті з іридієм і зникав. Скоро димарем почали вириватися короткі спалахи полум’я.
Перш за все, треба було слідкувати за температурою. Розпад гідразину – надзвичайно екзотермічний процес. Тому я пускав його потроху, стежачи за показами термопари на іридієвій камері.
Але процес ішов як треба!
Кожен бак містить понад 50 літрів гідразину, якого вистачить на 100 літрів води. Мене обмежує швидкість відновлення кисню, але я зараз надто захоплений, тож збираюся витратити половину запасу. Якщо коротше, то я зупинюсь, коли бак спорожніє наполовину, а я отримаю 50 літрів води!
ЗАПИС У ЖУРНАЛІ: СОЛ 34
Ну, насправді це тяглося довго. Я просидів над гідразином усю ніч. Але справу зроблено.
Я міг упоратися й швидше, але подумав, що коли махаєш сірником над ракетним паливом, то краще робити все обережно.
Кажу вам, людоньки, тут зараз, як у тропічних джунглях.
Температура майже 30°C і чорті-яка вологість. Я щойно вивільнив у повітря море тепла і 50 літрів води.
Під час цього процесу бідолашний Дім клопотався, як матуся малого нечупари. Він покривав мої втрати кисню, а відновлювач води намагався знизити вологість до здорового рівня. А от з теплом нічого не вдієш. у Домі немає системи кондиціювання. Марс холодний. на надлишок тепла ніхто не розраховував.
Я вже звик до вереску різних сигналів. Пожежна тривога нарешті замовкла, коли не стало вогню. Сповіщення про низький рівень кисню теж скоро має стихнути. Про високу вологість Дім ще трохи покричить. у відновлювача води сьогодні роботи по шию.
На хвильку до хору сигналів приєднався ще один. Резервуар відновлювача води наповнився вщерть. Овва! Ось які проблеми я радий мати!
Пам’ятаєте скафандр, який я покалічив учора? Я повісив його на місце і відрами переніс до нього воду. Якщо він може утримувати одну атмосферу, то мусить упоратися і з кількома відрами води.
Ох, як я стомився. Усю ніч на ногах, тож пора спати. Але я відпливатиму до країни снів у найкращому гуморі з часів сола 6.
Нарешті щось пішло, як я того хочу. Взагалі, моє становище пречудове! Нарешті я маю шанс вижити!
ЗАПИС У ЖУРНАЛІ: СОЛ 37
Я в сраці і скоро помру!
Гаразд, спокійно. Я придумаю, як з цього виборсатись.
Я записую ці слова, мій любий майбутній марсіянський археологу, в марсоході №2. Можливо, ти поцікавишся, а чого це я зараз не в Домі. Та тому що я з переляку накивав п’ятами, ось чому! І біс його знає, що далі робити.
Гадаю, треба пояснити, що сталося. Якщо це мій останній запис, то ви, принаймні, зрозумієте чому.
Минулі кілька днів я радісно робив воду. Усе йшло чудово, і я подумав, що води скоро матиму хоч залийся. (Як вам каламбур? «Хоч залийся»?)
Я навіть підсилив компресор паливного агрегата АПМ дуже технологічним методом (збільшив напругу на помпі). Тепер я міг робити воду ще швидше.
Після мого стартового 50-літрового ривка, я вирішив охолонути і робити воду з тією швидкістю, з якою відновлюється кисень. Я не хотів залишати в запасі менше двадцяти п’яти літрів. Тож коли я досягав цієї позначки, то припиняв цідити гідразин, поки кисню знову не ставало суттєво більше двадцяти п’яти літрів.
Важлива примітка: коли я кажу «50 літрів води» – це припущення. Я не отримав 50 літрів. Додатковий ґрунт, що я його понасипав у Домі, неймовірно сухий, тож він жадібно набирав у себе вологу. Я і так хотів направити воду туди, тож мене це не хвилювало, і я не здивувався, коли побачив, що відновлювач і близько не набрав ті 50 літрів.
Накрутивши помпу, я почав отримувати по 10 літрів CO2 що п’ятнадцять годин. Я набирав чотири рази по стільки. Підрахунки сказали мені, що з урахуванням початкового 50-літрового прориву, я мав би вже додати в систему 130 літрів води.
Так от, мої підрахунки брехали!
Я набрав 70 літрів у відновлювачі й колишньому скафандрі, а нині водосховищі. на стінах і склепінчастій стелі повно конденсату, і ґрунт напевне поглинає свою немалу частку. Але на це не спишеш 60 літрів нестачі. Щось пішло не так.
А тоді я помітив інший кисневий резервуар.
З міркувань безпеки, Дім має два запасні кисневі резервуари по різні боки споруди. Дім сам вирішує який з них і коли використовувати. Виявилося, що втрати кисню він компенсував з першого резервуару. Але коли я додавав у повітря O2 (за допомогою генератора), Дім ділив його між двома резервуарами порівну. Другий резервуар повільно накопичував кисень.
Проблеми тут немає. Дім просто робив свою роботу. Але це означало, що я з часом виробляв кисень. Тобто не витрачав його стільки, скільки мусив би.
Спочатку я подумав: «Йо-хо-хо! Більше кисню! Тепер я зможу робити воду швидше!» Але наступна думка мене стурбувала.
Слідкуйте за ходом думки: я накопичую кисень. Але знадвору я приношу постійну кількість O2. Тож єдиний спосіб «накопичувати» – витрачати менше, ніж я розраховував. А розклад гідразину я проводив, припускаючи, що цей кисень витрачається весь.
Єдине можливе пояснення в тому, що я не спалював увесь вивільнений водень.
Тепер це очевидно. Але мені й на думку не спадало, що якась частина водню просто не згоратиме. Він пролітав повз полум’я і безтурботно прямував далі. Чорт забирай, Джиме, як казав МакКой, я ботанік, а не хімік!
Хімія – дівка неохайна, тому в повітрі тепер літає неспалений водень. Скрізь навколо мене. Змішаний з киснем. Просто… чекає. Чекає іскри, щоб висадити Дім у повітря!
Щойно зрозумівши це і опанувавши себе, я взяв маленьку торбинку для зразків породи, помахав нею в повітрі й закрив.
Тоді вибіг на ПКД до марсохода, в якому ми тримали газоаналізатор. Азот: 22 відсотки. Кисень: 9 відсотків. Водень: 64 відсотки.
З того часу я й сиджу в марсоході.
Дім став тепер Воденьвілем.
Мені дуже пощастило, що я не злетів у повітря. Найменший статичний розряд міг влаштувати мені персональний політ на «Гінденбурзі».
Отож, я в марсоході №2. Я можу просидіти тут день чи, щонайбільше, два, поки фільтри CO2 в марсоході і моєму скафандрі не заб’ються. От скільки часу я маю, щоб придумати, як мені з цим розібратися.