Робитимемо по черзі. Почну з кисню.
У мене є достатній запас О2, але його не досить для створення 250 л води. Два балони високого тиску у кінці Габу - це мій увесь кисень (плюс повітря у Габі, звісно). Кожен вміщує 25 рідкого О2. Габ використає його у разі аварії, для балансу атмосфери у нього є оксигенатор. Наявність балонів з О2 пояснюється потребою наповнювати скафандри і ровери.
У будь якому разі, запасний кисень може дати лише 100 л води (50 л О2 створює 100 л молекул, в який лише по одному атому О). У такому разі не буде ПЧД для мене, і не буде аварійного запасу. А буде менше ніж половина води, яка мені потрібна. То ж це не розглядається.
Але кисень знайти на Марсі легше ніж вам здається. Атмосфера Марса на 98% складається із СО2. А я саме маю апарат, єдине призначення якого - звільнення кисню із СО2. Слава оксигенатору!
Та є проблема: атмосфера дуже розріджена. Приблизно 1/90-а тиску на Землі. Тому збирати її складно. Загнати повітря ззовні всередину майже неможливо. Едина мета Габу - не дозволити цьому статись. Малесенька кількість марсіянської атмосфери, яка потрапляє всередину, коли я користуюсь повітряним шлюзом, просто сміховинна.
І ось тут нам допоможе паливна фабрика МЗЧ.
Мої колеги забрали МЗЧ кілька тижнів тому. Але долішня половина залишилась. У НАСА немає звички тягати непотрібне сміття на орбіту. Залишились посадковий механізм, рампа для входу і паливна фабрика. Пам’ятаєте, що МЗЧ виробив власне паливо із атмосфери Марса? Перший крок був зібрати СО2 і тримати його у ємності високого тиску. Якщо я під’єднаю її до енергосистеми Габу, то отримуватиму півлітра рідкого СО2 на годину, безконечно. Через 5 днів я матиму 125 л СО2, що дасть мені 125 л О2 після пропускання через оксигенатор.
Цього достатньо, щоб зробити 250 л води. Отже у мене є план для кисню.
З гідрогеном буде трохи складніше.
Я розглянув спустошення гідрогенових паливних елементів, але мені потрібні ці батареї щоб мати електрику вночі. Якщо їх у мене не буде, я мерзнутиму. Мені це можна пережити, але рослин це уб’є. До того ж кожен паливний елемент має не багато Н2. Не варто втрачати таку корисну річ заради маленької користі. Єдине, з чим у мене немає проблем, це електрика. Не хочу цього позбуватись.
Тому я піду іншим шляхом.
Я часто говорю про МЗЧ. Та зараз я хочу поговорити про МПЧ.
Протягом найжахливіших 23 хвилин мого життя четверо моїх друзів по команді і я намагались не обісратись, поки Мартінез скеровував МПЧ до поверхні. Ми почувались як барабані сушарки.
Спочатку ми відділились від Гермесу і зменшили нашу орбітальну швидкість щоб падати правильно. Усе було спокійно, доки ми не врізались у атмосферу. Якщо ви думаєте, що турбулентність жорстка у реактивному лайнері, який летить на швидкості 720 км/год, то просто уявіть собі якою вона буде на 28 000 км/год.
Автоматично були викинуті кілька багатоступеневих наборів парашутів для сповільнення нашого спуску, потім Мартінез вручну скеровував нас до поверхні, використовуючи рушії для уповільнення спуску і контрою наших бічних коливань. Він навчався цьому роками і зробив свою справу особливо добре. Він перевершив усі можливі очікування щодо посадки, доправивши нас усього за 9 метрів від цілі. Цей хлопець просто чарівник у посадках.
Дякую, Мартінезе! Можливо ти врятував моє життя.
Не тому що, посадка була точною, а тому що він зберіг так багато палива. Сотні літрів невикористаного гадразину. Кожна молекула гідразину має чотири атоми гідрогено. То ж кожен літр гідразину має у собі достатньо гідрогену для ДВОХ літрів води.
Я зробив маленьку ПЧД сьогодні для перевірки. МПЧ має залишок соку у 292 л. Достатньо для виробництва майже 600 л води! Набагато більше. ніж мені треба.
Є лише одна пастка: вивільнити гідроген із гідразину - це… ну… зробити як у ракеті. Це дуже, дуже гаряче. І небезпечно. Якщо робити це у кисневій атмосфері, спека і вивільнений гідроген призведуть до вибуху. Після буде багато Н2О, але я буду занадто мертвим, щоб радіти цьому.
У своїй суті гідразин дуже простий. Німці використовували його ще у другу світову війну для реактивних літаків (і іноді підривали себе ним).
Все що треба робити, це пропустити його через каталізатор (котрий я можу витягнути із двигуна МПЧ), і той перетворить його у азот і гідроген. Не мучатиму вас хімією, лише скажу, що 5 молекул гідразину стають 5 молекулами N2 і 10 молекулами чудового Н2. Протягом процесу, як проміжний результат, утворюється аміак. Хімія, ці ненадійна шльондра, завжди утворює деяку кількість аміаку, який не реагує з гідразином, і він так і лишається аміаком. Вам подобається запах аміаку? Думаю, він буде найсильнішим у моєму пекельному оточенні, яке увесь час погіршується.