Я заніс увесь гідразин і реакційну скриню всередину. Було подумав, що краще заносити баки по одному для зменшення ризику. Але приблизний розрахунок підказав мені. що навіть одного баку вистачить для підриву усього Габу. То чого ж не занести їх усі?
Баки мають ручні випускні клапани. Я не на 100% впевнений для чого вони. Бо ми точно не планували коли-небудь використовувати їх. Гадаю, вони там для того, щоб спускати тиск під час багатьох перевірок, які робились протягом виробництва і перед заправкою. Яка б не була причина, у мене є клапани для моєї справи. Все що їм треба - це ключ.
Я зняв з відновлювача води додатковий шланг. З допомогою шматка, вирваного з однострою (пробач мені, Джогансен), я під’єднав шланг до клапану. Гідразин - це рідина, тому мені просто треба направити його у реакційну скриню (більш варту назви “реакційний кубок” нині).
Тим часом паливна фабрика МЗЧ продовжує працювати. Я уже приніс один бак з СО2, вивільнив з нього газ і повернув заповнюватись знову.
Більше виправдань не лишилось. Час братись до створення води.
Якщо знайдете обвуглені рештки Габу, значить я десь помилився. Копіюю цей журнал у обидва ровери щоб було певніше, що він збережеться.
Я вас попередив.
Що ж, я не помер.
Спочатку я надяг підкладку з мого скафандру для ПЧД. Не сам громіздкий скафандр, а лише одяг, який я одягаю під нього, разом з рукавичками і пінетками. Потім надів кисневу маску з медичного набору і захисні окуляри з хімічного набору Фоґеля. Майже все моє тіло було захищене, і я дихав консервованим повітрям.
Чому? Бо гідразин ДУЖЕ отруйний. Якщо я вдихну його забагато, то матиму великі проблеми з легенями.
Якщо він потрапить мені на шкіру, то матиму хімічні опіки решту свого життя. Я не хотів зайвого ризику.
Я крутнув клапан до появи цівки гідразину. Дав одній краплині впасти у іридієвий кубок.
Вона буденно зашкварчала і зникла.
Агов, саме цього я і хотів. Я щойно вивільнив гідроген і азот. Слава!
Річ, якої у мене удосталь, це торбинки. Вони не дуже відрізняються від кухонних сміттєвих торбинок, хоча я впевнений, що НАСА заплатило за них 50 000 дол., бо це ж НАСА.
Окрім того, щоб біти нашим капітаном, Ллюїс була ще й геологом. Вона мала збирати камінці і зразки ґрунту звідусіль по ділянці операції (радіусом 10 км). Обмеження по вазі вказувало як багато насправді вона могла забрати з собою, тому вона мала спочатку назбирати, а потів відсортувати найцікавіші 50 кг для доправки додому. Торбинки потрібні для зберігання і позначування зразків. Деякі торбинки менші ніж пакетик для сендвічу, а інші більші ніж мішок для опалого листя.
Ще у мене є липка стрічка. Звичайна липка стрічка, яку можна купити у крамниці побутових товарів. Схоже, навіть НАСА не може вдосконалити липку стрічку.
Я розтяв калька мішкорозмірних торб і склеїв їх стрічкою у щось на кшталт намету. Точніше, це був скоріш супер мішок. Вдалось накрити увесь стіл, на якому я розклав свій набір навіженого вченого для гідразину. Я поставив кілька речей на стіл, щоб плівка не торкалась іридієвого кубку. Добре. що торби були прозорими, тому я міг бачити, що діється під плівкою.
Далі я пожертвував для справи одним скафандром. Мені був треба повітряний рукав. Все ж мене багато скафандрів. Цілих сім:по одному на члена команди і один додатковий. Тому я був не проти вбивства одного з них.
Я прорізав дірку крізь вершечок плівки і примотав туди липкою стрічкою рукав. Наче щільно вийшло.
За допомогою ще кількох шматків із однострою Джогансен я підвісив інший кінець рукава під склепінням Габу розташувавши мотузки під кутом одна до одної (щоб вони були подалі від виходу із рукава). Так я зробив невеликий димар. Діаметр рукава був приблизно 1 см. Сподіваюсь, це вдалий розмір.
Після реакції гідроген буде гарячим, що змусить його підніматись угору. Так він потрапить у димар, а після виходу звідти я підпалю його.
Потім мені довелось винайти вогонь.
НАСА доклало багато зусиль, щоб нічого тут не могло горіти. Все зроблено із металу чи негорючого пластику, а однострої з синтетики. Мені треба було щось, що б постійно горіло, щось на зразок чатового вогника. Я не спроможусь тримати достатній потік Н2, щоб підтримувати полум’я, і щоб не вбити себе. Прозір - завузький.
Після нишпорення по особистих речах кожного із команди (що?! якби вони хотіли приватності, тоді не варто було кидати мене на Марсі разом із своїми речами) я знайшов рішення.