Олекса так і завмер. Сіті! Майстерно сплетені сіті!
Та вчений заглушив у ньому мрійника. Це були ліани, чіпкі, що обвилися навколо стовбурів, хитромудро сплетені між собою. Гущавина здавалася непрохідною.
До болю в очах вдивлявся Олекса, намагаючись побачити хоч який-небудь рух.
Та насувалася пітьма. Скоро все зникло. Засвітилися вогники і в лісі, і на болоті. Якби не вони, темінь була б непроглядна.
Жителі Венери ніколи не бачать ні зірок, ні сонця…
Олекса вичікувально глянув на Іллю Юрійовича.
— Зачекай, — одразу зрозумів його Богатирьов. — Романе, ввімкни зовнішні мікрофони.
Олекса завмер. У вухах стукотіла кров.
І раптом зразу, без переходу, в кабіну ввірвалася хвиля звуків.
Далекий, уривчастий гуркіт грімкотливої колісниці або нестримної лавини каміння змінився близьким виттям. Потім пролунав пронизливий писк і зойк болю, надривний, хриплий. І раптом залопотіли крила…
Пулька несамовито скавучала і шкрябала перегородку.
Добров хотів увімкнути прожектор, та Ілля Юрійович спинив його.
Тепер чулося ухкання, рівне, розмірене.
Олекса вчепився в спинку крісла. Невже машина?
Почувся тріск ніби роздертої на частини тканини, і відразу — наростаючий свист, що завмер на граничній висоті.
Потім мелодійна нота, друга, третя… Співи? Олекса здивовано глянув на Іллю Юрійовича.
Той заперечливо похитав головою.
Добров засвітив прожектор.
І відразу замовкло все, наче вимкнули мікрофон, завмерло, причаїлося.
Тільки собака жалібно вищав у своєму відсікові.
Сліпуче світло вихопило з пітьми ближчі стовбури велетенських папоротей і сіті ліан, що чомусь побіліли тепер. Змії коріння немов застигли в боротьбі, задубіли.
У хащі заблискотіли зірочки… І ніякого руху.
Олекса не міг подолати тремтіння, а Добров діловито доповідав Богатирьову, що зовнішня температура різко впала від 57° до 31 °C.
«Оце чудово! — подумки вигукнув Олекса. — Що може бути краще для розвитку життя? Кисень біля поверхні є, як і гадали. Щоправда, його втричі менше, ніж на Землі, але він є. І може… Дихають же альпіністи на гірських вершинах!.. Та хіба дозволить Ілля
Юрійович вийти з ракети без шоломів. Слово буде за вараном, голубом і Пулею…»
Богатирьов уважно глянув на Олексу, на Доброва і оголосив:
— Завтра буде видніше… І на Венері.
«Спати? — жахнувся Олекса. — Хіба можна спати на чужій планеті першої ночі? Звичайно, не можна!»
Олекса чув, як крутиться у своєму відкидному «зуболікарському кріслі» Ілля Юрійович. Зовні долітали приглушені звуки. Мабуть, виводив вітер. Тварини неспокійно вовтузились у своєму відсікові. Олексі здавалося, що ракета тремтить від ураганних поривів, та, певно, вона тільки пружинила на посадочних лапах і стояла міцно… стояла на венеріанських скелях.
Усвідомити все це було просто неможливо.
І не тільки Олексі…
Ілля Юрійович все думав, думав про Венеру, все намагався переконати себе, що він уже на її поверхні, і раптом спіймав себе на тому, що думає про Землю. Не венеріанські велетенські папороті поставали перед ним, а тихий сосновий ліс. І навіть смолисті пахощі наче дмухнули звідкілясь, і не чужий поривчастий вітер, а свій, земний вітерець розкуйовдив бороду, і десь у селі, зовсім як Пулька, гавкав собака.
Стежина спускалася до річкової заплави Істри, про яку Ілля Юрійович співав своєму онукові: «Наша річка, наче обручка, в долині в'ється, Істрою зветься». А дворічний Микитась з розгону хлюпався у воду, верещав і бив по ній рученятами, здіймаючи бризки.
Протилежний берег річки був стрімкий, порослий лісом, завжди у затінку…
А на Венері, тобто тут, затінку не жди. Ніколи тут не визирне сонце. Хоч би вже швидше сходило…
І Ілля Юрійович, крекчучи, перевернувся на другий бік, потім несподівано сів і засміявся.
Олекса і Роман Васильович одразу ж підвелися. Вони не спали.
— Що, браття, не спиться на чужій планеті?
Олекса підвівся і притиснувся чолом до зовсім тепер холодного скла.
За вікном накрапав дощ. Звичайний земний дощ.
Дощові краплини були зовсім звичайні, рясні-рясні. Вони збиралися у струмочки і текли по склу, ховаючи лісові вогники… Зовсім як на лобовому автомобільному склі. Ех! Склоочисників не передбачили конструктори!
Олекса обернувся:
– Ілля Юрійович, можна співати?
— Співай, — засміявся Богатирьов. — Як же не співати, коли на Венеру сіли.
Розділ п'ятий
ШАЛЕНА АТМОСФЕРА