Олекса, схвильований і нетерплячий, прикипів очима до м'якого еластичного козирка.
У туманній імлі, як у товщі води, бовваніла велетенська розпливчаста тінь з хребтом, що нагадував гірське пасмо, з довгою витягненою шиєю і могутнім хвостом, який волочився по землі.
Жива істота! Типовий ящір минулих земних ер!..
Добров, заощаджуючи енергію, вимкнув інфрачервоний прожектор, і «допотопна примара» зникла.
Олекса схопився, кинувся до Іллі Юрійовича:
— Ви бачили? Бачили? Це ж диплодок!
Богатирьов, перебираючи густу бороду, задумливо кивнув:
– Інакше й бути не могло. Венера — сестра Землі, молодша.
Олекса і Добров прекрасно зрозуміли, що він мав на увазі. В трійці планет сонячної «зони життя» — Венера, Земля, Марс — Венера була «молодшою» не тому, що з'явилася пізніше, а тому, що остигала довше своїх побратимів. Першим охолоджувався і втрачав атмосферу найвіддаленіший од Сонця Марс. Маючи найменшу з трьох планет масу, він був безсилий утримати часточки атмосфери і водяну пару, що прагнули відлетіти од нього. Він перший з трьох планет втратив «ватяну ковдру» суцільних хмар, яка зберігала власне тепло планети, його первородні океани почали холонути, і в них неминуче мало зародитися життя, коли Земля й Венера були для цього ще занадто гарячі. І життя, що з'явилося в марсіянських океанах, повинно було вийти на сушу через їх висихання задовго до того, як це сталося на Землі. Живі організми на Марсі змушені були пристосовуватися до умов, які змінювалися швидше порівняно з земними, і тому сходи еволюції на Марсі могли виявитися довші, ніж на Землі, там можна було б чекати…
А втім, Богатирьов завжди мовчав про те, що можна було чекати на Марсі. Олексі здавалося, що Ілля Юрійович має з цього приводу невисловлену гіпотезу, та яку, він не знав.
Венера порівняно не тільки з Марсом, але і з Землею відставала в розвитку: досі не втратила суцільного хмарного шару, перебувала ближче до Сонця, остигала набагато повільніше, і на ній цілком можна було уздріти давню земну еру. Ось чому не здивували Богатирьова ні папороті, ні навіть ящір. Не здивувався він, та, звичайно, був схвильований, хоч і намагався це приховати, кажучи Олексі:
— «Машина часу»… Ми перенеслися в далеке минуле Землі, хоча…
Олекса запитально глянув на Іллю Юрійовича.
— Схожі шляхи розвитку природні, — вів далі той, — та вони можуть бути не єдині!
— Отже, на Венері, можливо, побачимо те, чого ніколи не було на Землі? — зрадів Олекса.
Богатирьов кивнув.
– Ілля Юрійович! Дорогий! Ну, дозвольте ж вийти…
— Кортить поглянути? Запитаймо Романа, чи закінчив він стерилізацію?
Стерилізація! Це може видатися дивним багатьом. Берегти Венеру від «земної небезпеки». Та згадаймо про першу ракету, що принесла радянські вимпели на Місяць. Її турботливо дезинфікували навіть перед стартом у здавалось би мертвий світ. Хтозна, якої шкоди венеріанському світові завдали б космонавти, не вживши заходів проти мікробів, які можемо необережно занести з собою.
Олекса зупинився біля вікна, силкуючись розглядіти в тумані «доісторичну тінь», та побачив тільки вологе каміння внизу.
— Туман підіймається! Підіймається! — зраділо вигукнув він.
Добров, задкуючи із сусіднього відсіку, приніс оберемок скафандрів, які опромінив гамма-променями і промив антисептичним розчином.
— Ну, браття, — мовив Богатирьов, — сядьмо, за давнім російським звичаєм, поміркуємо…
Олекса сів, відчувши урочистість хвилини.
Випущена із «звіринця» Пулька ласкаво терлася об його коліна.
Кішка Мурка лишилась у «звіринці» і не відходила од своїх прикутих до підлоги котенят. Народжені в космічному польоті, вони не могли тепер навіть повзати.
— Романе, зброю! — наказав Богатирьов. — Олексо, готуй автоматичну метеостанцію. З її монтажу почнемо. Пулька! За мною! Підемо за населенням ковчега.
Туман огортав тепер ракету лише трохи вище посадочних лап.
Богатирьов, Олекса і Добров зайшли до радіорубки, яка тимчасово перетворювалася на повітряний шлюз.
Разом з ними було і населення звіринця, всі, крім котів. Собака неголосно боязко повискував.
Білих мишей Ілля Юрійович тримав на долоні. Ящірка забилася під пульт. Голуб сидів на Олексиному плечі.
Двері в кабіну щільно зачинили. Добров діловито відгвинчував баранці люка, що вів на Венеру.
Дослідники, одягнені в скафандри з шоломами, нагадували водолазів.
Повітря Венери, щільніше, ніж у кабіні, зі свистом вривалося зовні в щілину трохи відчиненого люка.
Собака перший почув свист і нашорошив вуха.