Перші істоти, відбиті на плівці, зображення яких майже через рік побачать люди на екранах Землі, — три радянські зорельотчики, що обнялися перед об'єктивом станції.
Олекса схопив Іллю Юрійовича за руку, показав на небо.
Над їхніми головами, мало не зачепивши верховіття папоротей, пролетів планер.
Олекса замахав руками, перестрибуючи з каменя на камінь. Планер зник…
За ним, ніби наздоганяючи, мчали за вітром рослини з розчепіреним корінням.
— Кепсько, — сказав Ілля Юрійович.
Пулька заскиглила.
Розділ сьомий
МІСЦЕВА ГОСТИННІСТЬ
Аллан Керн і Гаррі Вуд стояли на димучій купині посеред туманного болота й дивилися один на одного.
Все було зрозуміло без слів. Загинув не тільки планер з апаратами дальнього радіозв'язку — загинули запаси продовольства, а найголовніше, запаси кисню…
Залізний Джон повільно повертав шоломоподібну голову й запасався враженнями.
Навколо трясовині тяглася вузька смуга сухішого грунту, за яким похмурою стіною підіймалися зарості папоротей. Їхні вершини ховалися в клочкуватому тумані.
— Про цю картину я мріяв на Землі, — трохи насмішкувато сказав Гаррі Вуд. — Мені завжди здавалося, що я вже бачив це…
— … у кам'яновугільних шахтах, — похмуро відгукнувся Керн. — Там зустрічаються відбитки цих бісових рослин, інколи навіть скам'янілі стовбури. Сподіваюсь, у венеріанській кам'яновугільній шахті через сто мільйонів років натраплять на наші скам'янілі тіла і ми попадемо в музей.
— Сказати правду, шефе, я вважав би за краще іншим шляхом сприяти розквіту науки.
— На жаль, у нас не лишилося шансів повідомити в газети, що ми бачимо.
— Ви хочете сказати, що росіяни не шукатимуть нас?
— Не будьте бебі в окулярах з національною премією в кишені, — посміхнувся Керн. — Росіяни заправляться паливом у вашої невтішної вдови Мері, доставлять на Землю сенсаційні експонати і одержать всі премії, що належать вам.
— По-перше, я ще не одружений…
— Боюсь, ви так і залишитесь нежонатим.
— По-друге, як же ми?
— Нас почали б шукати, коли б на «Знанні» були не люди, а роботи. І тільки тоді, коли б у цих роботів було вимкнуто «самозбереження». Який розумний наважиться йти на загибель, продираючись п'ятдесят миль через ці чортові джунглі, драгви, морську протоку? І тільки для того, аби пересвідчитися, що ми вже задихнулися без кисню.
— Все ясно, сер. Почнемо з цього, — сказав Гаррі і став рішуче скидати з себе шолом.
— Божевільний! — вигукнув було Керн, та махнув рукою. — А втім… Це право кожного з нас.
Гаррі скинув шолом. Чоло його спітніло, груди судорожно піднімалися, рот широко розкрився.
— Носом… дихайте носом, Гаррі, — порадив Керн, що уважно стежив за ним. — Матимете кисню на двадцять п'ять процентів більше.
— О'кей, шефе! — відгукнувся Гаррі; голос його лунав глухо. — Дихаю… І, здається, живий…
— Це справді цікаво, Гаррі.
— Це шанс, шефе.
— Не вмерти довше? Що ж, тоді доведеться розвідати берег.
Гаррі сів на купину. Він важко дихав. Повітря було гаряче й вологе, насичене якимись дивними запахами. В голові паморочилося, і від цього здавалося, що повітря п'янить, хоча його ввесь час бракувало. Просто очей пливли кола і клоччя туману. Крізь них Гаррі ледве розрізняв, як його сухорлявий шеф перестрибує з купини на купину, наближаючись до велетенських папоротей. Папороті, папороті… В свідомості Гаррі спливали латинські назви. Мимоволі він систематизував венеріанську флору. Це означало, що дихати все ж таки можна.
Гаррі відзначив, що в цьому світі нема трави. Будь-яка, здавалось би, трав'яниста рослина мала тут деревоподібну форму, і до земної латинської назви слід було додавати ще одне слово. Особливо багато було змієподібних коренів, що тягнулися болотом з купини на купину. Вони перепліталися, трохи занурені в баговиння, там і тут випираючи з нього. Вони нагадували бридких плазунів.
По них і пробирався до берега Керн.
Купини було вкрито кулястими безбарвними грибами. Коли Керн наступав на них, вони вибухали чорною хмарою.