— Мозок цей створено вищою силою, — сповістив Керн.
— Ні, Керн. Мозок цей, очевидно, пройшов усі стадії розвитку істоти, що починає мислити ще доти, як уже в зрілому для Розуму вигляді вона потрапила на Венеру… І на Землю.
— На Землю? — здивувалися слухачі.
— На Землю, — підтвердив Богатирьов. — І найімовірніше, саме з Венери.
— Де ж її сліди на Землі?
— Перші сліди? — загадково перепитав Богатирьов. — Будь ласка. Згадайте про гірське озеро Тітікака в Андах, яке було, на думку відомих геологів, морською затокою кілька сот тисяч років тому. Нині воно піднялося на чотири тисячі метрів над рівнем моря, та й тепер на його берегах лишилися сліди давнього морського порту.
— Морського порту, командоре! Сотні тисяч років тому?
— Так, Аллан. Морського порту. І не тільки руїни морського порту збереглися на березі озера, що сотні тисяч років тому перестало бути морем. Там є руїни циклопічних будов, з них особливо варті уваги Ворота Сонця, що самотньо стоять у храмі Каласасава. На них збереглися найдавніші ієрогліфи, розшифровані Ештоном у тисяча дев'ятсот сорок дев'ятому році.
— Це, наскільки я пам'ятаю, виявився найдавніший на Землі календар, — згадав Вуд.
Богатирьов усміхнувся:
— Так, календар Тіагуанако і найдавніший і… найдивніший.
— Так, так! — пожвавішав Вуд. — Я пам'ятаю, що рік там налічував чомусь не триста шістдесят п'ять днів, а двісті дев'яносто днів. І місяці були — десять по двадцять чотири і два по двадцять п'ять днів.
— Неземний календар! — вигукнув Олекса.
— А ви не пам'ятаєте, — спитав Богатирьов, — перші дані радіолокації Венери, проведеної радянськими вченими ще тисяча дев'ятсот шістдесят першого року?
— О, ще б пак! — відповів Керн. — Період обертання Венери було визначено трохи більше ніж у дев'ять земних діб.
— Нам пощастило уточнити це, — нагадав Богатирьов.
— О так! — кивнув головою Керн. — Дев'ять земних діб сім годин сорок хвилин і сорок вісім секунд.
— Отже, пам'ятаючи, що у венеріанському році двісті двадцять п'ять земних діб, скільки буде в ньому венеріанських днів?
— Двадцять чотири цілих, сто п'ятдесят сім тисячних, — хутко полічив Вуд.
— Не ціле число! — засмутився Богатирьов. — Капосний хвостик у сто п'ятдесят сім тисячних доби! І куди його подіти? При складанні календаря довелось би вводити високосні роки. Ану лишень! Скільки венеріанських днів буде, скажімо, в дванадцяти роках? — лукаво спитав Богатирьов.
— Це неймовірно! — вигукнув Керн.
— Полічили?
— Двісті дев'яносто! Точно!
— Бачте, як вдало! Доведеться для Венери лічити в десяти роках по двадцять чотири дні, а в двох роках — по двадцять п'ять днів. Мабуть, буде зручно.
— Сер! Та це ж календар Тіагуанако! — вигукнув Вуд. — Тільки малі цикли там зовсім не місяці, а роки! А великий цикл — цикл високосних років. У нас на Землі він чотирирічний.
— Як! На Землі, — зойкнув Олекса, — на давніх руїнах поблизу морського порту, яким користувалися сотні тисяч років тому, було збережено венеріанський календар? Це що ж? Жителі Венери так давно були на Землі? Були… І зникли?
— Ні, чому ж зникли? — спокійно сказав Богатирьов. — Марсіяни, що переселилися спочатку з Марса на Венеру, а потім з Венери на Землю, лишились на Землі.
— Де ж вони, Марсові діти? — запитав Вуд.
— Це просто неймовірно! — вигукнув Керн. — Мені лишається подякувати вам, сер, що я все ж таки не походжу від ненависної і потворної дарвінівської мавпи.
— Чи втішить вас, Аллан, що марсіянська мавпа, від якої усе ж таки походять ваші предки, була менш потворна?
— Слабка втіха! А куди ж поділась марсіянська цивілізація на Землі?
— Вона зникла, Аллан. Космічні переселенці втратили зв'язок з материнською планетою, здичавіли в тяжких, незвичних умовах іншого тяжіння, чужої атмосфери, перетворилися в первісних мисливців…
— Здичавіли! — вигукнув Вуд. — О, для цього потрібно зовсім небагато поколінь! Я знаю… я бачив… — Схаменувшись, він раптово замовк.
— Та я не бачив. Я не знаю і не припускаю цього, — рішуче заявив Добров.
— Бачиш, Романе, — обернувся до нього Богатирьов. — Мало хто знає ім'я свого прадіда. Навіть за наших умов зв'язок поколінь не такий вже міцний. Що таке цивілізація? Це індустріальна база, це бібліотеки, школи. Цивілізація, що продовжує себе, — це освіта. Уяви собі інопланетних колоністів, що переселилися. Вони не могли взяти з собою заводи для відбудови машин, для виготовлення палива. Вони не могли взяти з собою бібліотеки — скарбниці знань. Вже в другому, третьому поколіннях серед переселенців дедалі менше залишиться освічених. Усі їхні сили, всі здібності буде спрямовано на те, щоб вижити.